Выбрать главу

Варто було їй вловити цей мій тон, як вона кинулася мені на шию, вкотре обійнявши мене, як людина.

— Я не буду тебе бити, не буду, — шепотів я, сам раптом ні з того ні з сього заплакавши від її сліз. — Ніколи не буду.

Вона керувала моєю душею, ця тварина. Адже я ніколи в житті раніше не плакав.

3

Кривого ми кололи разом з Альбертом, сином. Альберт повинен був усе-таки перейняти від мене це сімейне мистец­тво вбивати і обробляти стора. Не знаю, чому, але зранку в мене був святковий настрій. Серце моє билося частіше від самої думки про те, що на мене чекало. Невже стільки радості може бути у вбивстві?

Кривий, здавалося, зрозумів усе відразу, коли я зайшов до загороди. Зрозумів, хоча я ще не виймав ножів. Напевно, зі страху він почав рясно мочитися, щойно побачив нас із Альбертом у дверях.

— Ну що, діду, — пожартував я, підійшовши до нього ближче, не відриваючи погляду від його старечого зморщеного відростка, який не припиняв пускати дугоподібний жовтий струмінь. — Страшно?

Він дивився на мене, не кліпаючи, — очима, в яких світився чи то жах, чи то докір. Ніколи раніше я не помічав за Кривим жодних почуттів.

— Я би тебе не колов, — сказав я. — Але ти вже старий. І кривий. Що поробиш, друже.

Тут він почав голосно, стріляючи, випорожнятися чимось рідким і смердючим. Боже, як же він боїться.

— Фу, гад! — закричав Альберт, затискаючи носа. — Усе м’ясо буде тепер в гамні!

І він, схопивши палицю, замахнувся, щоб ударити. По голові.

— Стій, — закричав я. — Не смій!

— Та він, гад, мені штани обісрав! — Альберт показав на свої штани. — Сука!

— Звідки у тебе такі слова? Кинь палицю!

Альберт знехотя кинув.

— Тримай його краще за обидві лапи. Обмиємо, коли буде готовий. Відтягни його від стінки, поки я дістану ножа.

Кривий — сивий, згорблений — слухняно вийшов, тягнучи старечі худі ноги, на середину. Його запалі груди швидко ходили вгору-вниз. Шкіра під лівим соском здригалася в шаленому темпі. Ось в це місце я і повинен занурити довгого ножа.

— Тримай його міцніше за кисті, кому сказав! — закричав чомусь я на сина і вихопив із-за пояса ніж.

І тут Кривий закричав — так закричав, що у мене самі собою хлинули — від його голосу — сльози. Це ще що таке? Це був крик благання, крик відчаю, можливо, крик самого Бога, не знаю. Тільки я завмер із піднятим ножем у руці, загіпнотизований його розширеними від жаху зіницями. «Не вбивай мене!» — говорили, кричали ці очі. Я зовсім збожеволів?

Альберт дивився на мене, нічого не розуміючи.

— Ну, кінчай же його! — сказав нарешті. — Ти чого?

— Зараз, — сказав я, ковтаючи слину. — Ну... пробач.

І, міцніше обнявши його рукою за зморщену старечу шию, увігнав під сосок ножа.

Кривий засмикався в моїх руках (Альберт весь час тримав його за кисті), застогнав, пускаючи піну, і завмер. Його — тепер уже позбавлені свідомості — розплющені очі безглуздо дивилися в небо.

І тут я відчув, як у мені піднімається ридання: горло моє ні­би передавила чиясь рука.

Ні слова не кажучи, я випустив мертвого Кривого (він звалився на землю) і кинувся зі загороди. Забігши за ріг хліва, я почав ридати, як дитина, роздираючи сорочку на грудях і кусаючи губи — не розуміючи своїх почуттів, того, що зі мною відбувається.

— Тат! Що з тобою?! — почув я кроки, що наближалися, і швидко витер рукавом заплакане обличчя.

— Нічого, — сказав я, виходячи з-за рогу. — Щось останнім часом на мене нудота находить під час цього. Старію, чи що.

Альберт нічого не сказав, і я чомусь відчув презирство в його мовчанні.

— Будеш розрізати сам, — сказав я. — Я тільки тобі покажу.

Я показав, як відрíзати Кривому голову і як, у якій послідовності, відокремити лапи та копита, розкрити грудну ­клітку і розпороти живіт. Ельза, запитавши з порога: «Вже?!» — принесла слоїки для крові.

Альберт працював ножем швидко. І, здається, не без задоволення.

4

Дубов приїхав наступного дня. Як на зло, в коридорі ­стояла миска з головою і лапами Кривого (їх залишили коптити).

Дубов взяв у руки лапу, довго дивився на неї біля вікна, порівнюючи зі своєю. Мені стало чомусь моторошно.

— Навіщо приїхав? — запитав я. — Я ще не закінчив матеріал.

— Я сьогодні був в одному таборі, влаштованому ПКГ, далеко в горах. Про нього ще ніхто не знає.

Він узяв лапу за лікоть і провів скорченими застиглими пальцями мені по обличчю.

— Що за жарти! — здригнувся я. — Припини.

— Вибач, — він кинув лапу на стіл. — Я сьогодні теж без настрою.