Я не відповів. Стояв, обернувшись до нього спиною, обличчям до вікна.
— Там стори поміщені в людські умови, — сказав Дубов. — Вони живуть у будинках, як ми, — разом з людьми.
— Навіщо? — запитав я.
— Це експеримент. Уже два роки триває.
— І що?
— Більшість неможливо відрізнити від людей. За винятком не завжди досконалої мови і, відповідно, володіння абстрактними поняттями, ця більшість — у всьому, як ми.
— А інші?
— Є й такі, які насправді більше схожі на тварин. Дорман каже, що коли з людей зробили тварин, багато виродилися — від них пішли «дебільні форми». Ну, як зараз і серед людей народжуються розумово неповноцінні. Від цих розумово неповноцінних рідко народжується розумний.
— Ну, — сказав я.
— З цих сторів вже нічого не буде, — Дубов опустився на табуретку. — Але є інші стори, і Дорман каже, що їх — більшість. Це у всьому люди. Тільки дорослим сторам важко, а то і практично неможливо вже повернути мову — хіба що частково. Мозок сприймає мову в перші роки, потім — все. Більшість новонароджених сторів, поміщених серед людських дітей, говорять вже, як ті діти...
— Це правда?
— Чув на власні вуха.
Я відчинив вікно в сад, вийняв пачку цигарок, закурив.
— Навіщо нам це все? — запитав я, тамуючи в собі незрозуміле роздратування. — Тео?
Я обернувся і подивився на нього.
— Що?
— Тобі не здається, що ми ліземо не в свою справу?
— Не в свою справу?
— Я хотів сказати... — рухом пальця я збив попіл на підвіконня. — Просто таке враження, що якась сила опанувала нами. Хоче зруйнувати наш світ. Тобі не здається?
— Здається, — сказав, подумавши, Дубов.
Він підвівся й підійшов до мене:
— Дай одну.
— Ти ж не куриш, — здивувався я.
— Дай.
Я простягнув йому пачку.
— Ця сила... — він прикурив у мене, — ця сила, Дім, називається правда.
— Правда? — я уважно подивився на нього.
— Пам’ятаєш, ми говорили з тобою колись про це в Гімалаях?
І тут я згадав, що справді ми колись сиділи обоє біля багаття, ще юні, студенти університету, далеко від людей, у горах, і говорили про це. Про те, що правда має величезну силу над людьми і їхніми життями. Що треба служити цій правді.
— Ми хотіли б забути, не думати, але ми не можемо, — сказав Дубов.
— Чому?
— Тому що якщо це правда, якщо стори — як ми...
— Тоді ми всі чудовиська, — сказав я.
— Так, і тоді ми повинні негайно перебудувати своє життя.
— Але ми не знаємо, як, — сказав я. — Без сторів ми себе не мислимо.
— Ось-ось, — підхопив Дубов. — З нас старих повинні народитися ми нові, які, нехай і важко, але будуть обходитися без сторів.
— І ще, — сказав я, — нам нічого не залишиться, як влитися в ряди ПКГ. Стати під прапор цього, як його...
— Дормана?
— Так. Дормана і його «центрального комітету». Адже вони, благовісники, розкрили нам очі, принесли правду...
— Правда — сама по собі, — сказав Дубов. — Якщо хочеш знати, цей задерикуватий молодик мені теж не дуже приємний. Але що нам до того, чиїм голосом правда заговорила? Відтепер — вона тут, — Дубов ткнув себе в груди. — Сама по собі. Відтепер я їм м’ясо сторів і відчуваю себе людожером.
— Якщо вони нам навіяли те, чого немає, їх мало за це розстріляти.
— Ні, Дім, — сказав, зітхнувши, Дубов. — Річ не в ПКГ. Більшість сторів насправді — люди, поміщені від народження у хлів, і тому вони не набули повністю людської подоби. Якби тебе, скажімо, підкинули малюком до сторів, ти теж сьогодні не говорив би і не думав би, як думаєш. Ти був би звичайним стором.
— Але ж це жахливо.
— Так, це справді жах.
— Як же жили наші батьки, діди? Вони що, не помічали, хто у них у хлівах, кого вони вбивають, їдять?
— Вони вважали їх звичайними тваринами.
— З людей вони робили собі тварин.
— Не з людей, — посміхнувся Дубов. — У цьому їхня відмінність від фашистів. Фашисти — в історичні часи — знищували вже готову особистість. А тут просто не дають народитись особистості, людині. Розумієш?
Якась літня пташка сиділа навпроти вікна на дереві і голосно цвірінькала.
— Мені здається, що я сплю, — сказав я.
— Швидше, ти спав — і раптом прокинувся.
— Може, й так. Але все одно це жахливо.
— Так, ми в безглуздій ситуації, Дім. Найголовніше — невідомо, як вийти з глухого кута. Річ не тільки в тому, що ми не уявляємо собі, як будемо жити без сторів.
— А що ж іще? — запитав я.
— Куди подіти сторів? Що з ними робити? Їх же в сотні, в тисячі разів більше, ніж нас. Створити всім їм «людські» умови життя — неможливо. Навіть якщо ми віддамо їм свої будинки, а самі переселимося в хліви. І потім — дорослі стори не можуть жити по-людськи, бо не володіють мовою, не мають знань. Тут може йтися лише про їхніх дітей, які повинні бути поміщені в людські умови. Тоді вони виростуть людьми, як ми. Але дитинчат сторів теж в тисячі разів більше, ніж людських дітей...