— Кого? Машу?
— Так, її! Я хочу, щоби ти її зарізав. Чому ти злякався? Вона дає погане потомство. Вона...
— Що?
— Вона відьма! Альберт усе розповів.
— Що?
— Як вона сама його спокусила — так, у хліві.
— Не може бути, — сказав я. — Ти прекрасно знаєш, що стор не може не послухатися людини. Він просто знаряддя в руках людини, тому що... — я ковтнув слину, — тому що він зведений до рівня ніщо, речі, у нього відібрано гідність.
— Ти знову! — вона навіть тупнула ногою. — Ти з глузду з’їхав — яка гідність у корови? У свині?
— Але стори...
— Ті ж корови! — вона просто сказилася. — Якщо ти не заріжеш її — я сама її заріжу. Ось цими руками!
Вона пішла, грюкнувши дверима. «Невже вона її... ревнує? — подумав я, беручись знову за картоплю, щоби заспокоїтися. — До сина? До мене?»
Невже вона відчуває — всупереч своїм заявам — в Маші суперницю: значить — рівну собі? Але навіщо тоді вона просила дозволу на зв’язок із нею Альберта?
Я ніколи не міг знайти в ній логіки, в своїй жінці.
Через тиждень вони поїхали з Альбертом на море. «Йому треба відпочити, відключитися після всього», — заявила Ельза. Я не протестував.
Чи не вперше я залишився вдома сам зі сторами.
Того ж вечора, ще погано розуміючи, що я роблю, я обмив Машу в душі й привів у дім. Вона злякано озиралася, роздивляючись на всі боки — на меблі, телевізор, підлогу... Вона ніколи цього не бачила.
— Ось тут ми живемо, — сказав я їй, сідаючи навпроти на стілець. — Це ось — стіл. Стіл, розумієш? — я вказав рукою на стіл. — Це називається «буфет». Це — «вікно».
Я повів її до шафи, повної Ельзиних ганчірок, і повільно та виразно перерахував їй їхні назви.
— Ну, гаразд, для першого разу вистачить. Тепер спробуємо тебе одягти.
Я взяв із полиці чисту, ще не ношену нижню білизну, і допоміг Маші її одягнути. Вона довго оглядала білі трусики, які я їй натягнув на стегна, не розуміючи, навіщо вони.
— Так тре-ба, — сказав я чітко, передаючи їй інформацію не стільки словами, скільки тоном.
Так само обережно я надягнув їй на груди бюстгальтер: Маша не протестувала, тільки з подивом дивилася на тиснену тканину ліфчика.
— Ти людина, розумієш? — сказав я їй. — Ти зовсім не тварина.
Я одягнув на неї плаття, затягнув блискавку на спині, на ноги — туфлі.
— Ти кра-си-ва, — сказав я. — Повтори. Повтори, чуєш, ну? Кра-си-ва.
Вона мовчала.
— Кра-си-ва. Кра-си-ва.
І тут щось заклекотало у неї в горлі, і я чітко почув щось схоже на «клсва».
— Що ж ми зробили з тобою, бідна? — сказав я. — Ти ж людина.
Вона стояла, розставивши ноги трохи ширше, ніж належить, трохи більше, ніж належить, нахилившись уперед — не знаючи куди подіти свої довгі засмаглі руки, що визирали з коротких рукавів. Так, руки, не «лапи».
— І я міг тебе зарізати, з’їсти, — сказав я. — Як зарізав і з’їв Руду, твою сестру.
Не знаю, навіщо я це все говорив уголос.
І тут вона, ніби щось зрозумівши, сама зробила крок назустріч, підійшла і, зовсім не боячись, обійняла мене за шию — як колись. Її пружні теплі груди під тканиною розплескалася, передаючи тепло і ніжність моєму тілу: коли Маша нахилилася, вони якось вислизнули з бюстгальтера (у Ельзи груди були на два розміри більші), і я відчув — своїми грудьми — вишеньки її пружних сосків.
— Ти любиш мене, я знаю, — сказав я. — Уже давно.
Я поцілував її в оксамитову шию, і вона почала плакати.
Я знав, що це кінець — тому я так відразу привів її сюди. Це кінець всього мого минулого життя. Далі буде щось або жахливе, або прекрасне — тільки щось зовсім нове, де я буду зовсім іншою людиною. І буду жити не тут, де мене пам’ятають і знають лише колишнього. Це передчуття з’явилося раптом, як блискавка, — і настільки ясне, що у мене не було й тіні сумніву.
7
Сьогодні вранці Вища Контрольна Рада Рейха ввела у дію перший параграф Конституції Рейха, згідно з яким захист основ Рейха є не менш важливим завданням державних органів Рейха, ніж свобода людських думок і дій. Конституція (навіть найбільш вільна) чогось може існувати лише після того, як забезпечено існування цього «чогось». Як сказано в Постанові Вищої Контрольної Ради: відтепер, з метою збереження стабільності на планеті Земля, забороняється пропаганда будь-яких ідей, що виходять із так званого «вчення консервативного гуманізму». Особи, які поширюють ці шкідливі і надзвичайно небезпечні ідеї, будуть відтепер затримані та ізольовані. Як виняток створено Перше Поліцейське Управління Рейха, на яке покладено виконання вищевказаного рішення. Рішення застосовувати насильство проти людини — прийнято Вищою Контрольною Радою після тривалих роздумів, воно має вимушений і винятковий характер. Вища Контрольна Рада сподівається знайти розуміння та підтримку в абсолютної більшості громадян Рейха.