Г. Р. Де ж, на вашу думку, вихід?
В.-К. Оленін. Мені здається, ми повинні в усьому ставити на перше місце священні права особистості. Як ми це, власне, і робили протягом багатьох сотень років. Хай би якими абсурдними з позиції здорового глузду видавалися ті чи ті ідеї, ми не можемо вказувати людям, що та як їм відчувати. Нехай вони вважають богом кішку або сонце. Або, якщо їм заманеться, нехай «запліднюють» дерева. Їхня віра — їхнє священне право. Однак ми повинні зробити один-єдиний виняток, що стосується тієї «ідеї-фікс», яка ставить під сумнів самі основи існування людини на Землі. Чи мають право вищі керівники Рейха, керуючись якоюсь «вірністю свободі», не діяти, а лише спостерігати за успішною роботою особливої, досі не баченої «ідеї-фікс», яка здатна — не побоюся цього слова — знищити всю нашу цивілізацію? І тут я хотів би зробити одну важливу заяву. Надзвичайно важко «заборонити» людині що-небудь відчувати, про щось думати. Але поки «ідея-фікс» не ввійшла в людину, нема потреби щось їй «забороняти». Її свобода не страждає!
Г. Р. Ви хочете сказати, що можна поставити перепону на шляху руху «ідеї-фікс»?
В.-К. Оленін. Ми вперше за останнє тисячоліття зіткнулися з парадоксом, що свобода людини може набувати самогубних для неї форм. Якщо завтра людьми почне оволодівати ідея підпалювати власні будинки, різати власних дітей і самих себе — то невже керівництво Рейха повинно мовчки відступити, сповнене поваги до «людської свободи»?
Г. Р. Дякую, пане директоре, за цікаву розмову.
8
Про те, що Дубова «затримали», я дізнався від Корка, його заступника. Він зателефонував мені під ранок і повідомив, що, за його даними, нас усіх, працівників «Пошуку істини» і навіть дописувачів, повинні «ізолювати» протягом дня.
— Не може бути, — сказав я, ще напівсонний. — У нас не «затримують» людей.
— Ти нічого не розумієш, — почув я схвильований голос у слухавці. — Все дуже серйозно. У сьогоднішньому номері ми публікуємо списки двох тисяч людей, яких мають «ізольовати».
— Що це означає?
— Не знаю, — відповів Корк. — Але наша людина дістала копію цих списків у Вищій Контрольній Раді. Акція ця масова та заздалегідь спланована. Саме стільки людей на планеті більш-менш переконані, що стори — це люди. Якщо нас усіх переловлять, як курчат, життя потече, як текло.
— Що ж робити?
— Негайно йди з дому. Якщо встигнеш.
— Що вони збираються робити зі «затриманими»? Не вбивають же вони їх.
— Я не знаю. Ходять найрізноманітніші чутки. Принаймні за останню тисячу років Рейх ще ніколи так не поводився з людьми. Це якийсь перелом. Щось таке, чого ще ніколи не було.
Він дав мені адресу в горах, куди — пішки! — треба було добиратися щонайменше тиждень. Єдине місце, де можна було сховатися. Гірський табір людей Дормана.
— Вставай, швидше!
Я почав трясти Машу за плече. Вимита, оповита ніжними запахами, в нічній сорочці Ельзи — вона нічим не відрізнялася від жінки, що солодко спить. Вона була нею!
— Нам треба бігти! Бігти, розумієш?
Вона, сівши, дивилася на мене своїми блакитними сонними очима, ледь посміхаючись.
Я сам був ще в трусах, коли почув з боку поля шум машини, що наближалася. Припавши до вікна, я побачив невеликий мікроавтобус, набитий якимись людьми у формі оперативних працівників Вищої Контрольної Ради.
— Сюди!
Я відчинив вікно й, підсадивши Машу, вистрибнув слідом за нею. Ми щодуху кинулися бігти городами до смужки лісу, яка темніла вдалині.
Забігши в ліс, ми впали за якимось кущем, важко дихаючи. Як по-дурному! Ми не встигли навіть одягнутися. Маша була в довгій, до п’ят, нічній сорочці, яка заважала їй бігти, а я не мав на собі нічого, крім трусів.
— Треба йти, — сказав я їй.
Вона не розуміла сенсу події, але я був упевнений, що вона відчуває те саме, — присутність небезпеки, розуміє, що треба бігти, бігти...
Ми рушили, пробираючись крізь густі колючі кущі, вглиб лісу. Метрів через сто від її сорочки залишилися лише шматки, які я зірвав, щоб вони не заважали руху. Ще пройшовши — де бігцем, де швидким кроком — кілометри два, я зіткнувся з фактом, що гумка на моїх трусах порвалася, вони сповзли до колін. До того ж шипи чагарника, крізь який ми продиралися, розірвали тканину в декількох місцях.