Я відвернувся. Боже, так заради кого ми підняли весь цей галас? Кого ми почали вважати людьми?
І, ніби на підтвердження моїх почуттів, жінка, яку тряс здоровань, раптом закричала, не тямлячи себе:
— Гади, відпустіть! Скоти!
Мені здавалося, я божеволію. Звідки у них люди?
— Відпустіть її! — закричав я.
Вони раптом обернулись у мій бік, здивовані та перелякані (я був упевнений, що вони забули про моє існування).
— Відпустіть її негайно!
Звичайно, було нерозумно говорити їм хоча б щось. Але слова вихопилися з мене самі собою.
«Вождь» повільно зліз із жінки, що стояла рачки (живіт її потворно відвисав до землі), й так само повільно, виставивши вперед своє слизьке напружене знаряддя, підійшов до мене.
Підійшовши, він довго дивився на мене — потім схопив рукою за горло і, рухаючи туди-сюди дикими очима, почав мене душити.
Далі сталося щось мені не зрозуміле: одна зі самок, яка стояла поблизу багаття, кинулася до «вождя» і вчепилася зубами йому в руку. Вона, видно, дуже сильно вкусила, бо товстун відразу ж відпустив мене, схопившись за криваву (вона йому просто видерла зубами шматок м’яса!) рану вище ліктя. Страшний крик, який пролунав з його вуст, змусив усіх кинутися навтьоки. А в самці, яка врятувала мене, — вона втікала разом з усіма — я впізнав Машу. Як це можливо?
Далі відбувалися ще дивніші речі. Стори, які розбіглися в різні боки, незабаром повернулися. «Вождь», ніби нічого не трапилося, знову сів на своєму камені і, не звертаючи ні на кого уваги, старанно лизав рану, що кровоточила. Ніхто його вже не боявся (хоча й вважали за краще до нього не торкатися). Маша — наскільки я міг судити, що це вона — стояла далеко між самками її віку й кидала разом із іншими гілки до багаття.
Я подивився на жінку, над якою скоїли наругу. Вона лежала на животі нерухомо: товсті слоноподібні ноги в целюліті розкидано в сторони. На вигляд їй було років п’ятдесят-шістдесят. Вона навіть не скористалася хаосом, щоби спробувати втекти. Втім, може, вона вже намагалася це робити раніше і знає, що все марно?
— Гей, — сказав я впівголоса, намагаючись звертати на себе якомога менше уваги. — Ви хто? Ви давно тут?
Жінка повернула голову: обличчя її було якесь запухле, синє, — і сказала:
— Ці тварюки... — вона перевела подих. — Вони напали на мене.
— Де? Коли?
— Біля самої ферми, — вона важко сіла, спираючись на руки. — Вони полюють на людей.
— Що вони робили з вами?
— Ви ж бачили. Так вони мучать мене ось уже... — вона зробила паузу. — Днів двадцять.
Я не знав, що говорити.
— Вони випустили всіх моїх сторів: оті двоє, біля дерева, — з моїх. І ота стора, біля багаття, зі сокирою.
— З сокирою?
Я насправді побачив сокиру в однієї з самок.
— У них є вила, ножі... Скоти!
— А ваші стори...
— Що, мої стори? Отой, — вона вказала на сивого самця біля дерева, — мене в перший же день... зґвалтував... Це ж скотина.
Я тяжко зітхнув.
— І що ж вони їдять?
— Що їдять? — у її погляді, зверненому до мене, я побачив злість. — А ви як думаєте?
— Невже?..
— Он там чиї, думаєте, кістки, черепи? — вона вказала у бік скелі.
Придивившись, я насправді побачив під скелею, ліворуч від печери, чималу гору кісток. Мені відібрало мову.
— Нам кінець, — сказала жінка.
Настала тиша.
Сонце вже сховалося, галявину почали огортати сутінки. Цвірінькала якась вечірня птаха. Власне, що аж таке роблять стори, чого не робимо з ними ми — люди?
Черепи та кістки біля скелі нічим не відрізнялися від тих, які я бачив на м’ясокомбінаті.
12
Жінку, з якою я розмовляв, убили так, що я навіть не помітив. Тільки почув короткий крик і побачив «вождя», що стояв поряд із убитою, — він тримався за прокушену руку. Біля голови жінки лежав великий закривавлений камінь.
Ще було більш-менш світло, щоби я зміг поспостерігати, як розчленовують на частини людину. Звичайно, їм було далеко до мого професіоналізму. Прибігли на крик стори різних статей і кудись знову побігли. Через кілька митей вони повернулись, усі (всі!) озброєні ножами різної величини. Через п’ять хвилин те, що було тілом, розділили на сотні шматків. Біля однієї з ніг працювало штук п’ять сторів. Стільки само — біля іншої: вони відтягнули її вбік. Одна самка тримала під пахвою голову... І не просто тримала — відгризала вухо. Вони були звірі.
А ми?
Найболючіше мені було побачити серед тих, хто шматував тіло, Машу. Вся закривавлена — обличчя, груди, живіт у крові, як і в решти — вона з якимось незрозумілим мені (чи таким уже й незрозумілим?) азартом копошилась усередині великого живота, витягаючи звідти якісь органи...