Досить лише уявити собі планету, де живуть самі лише люди (без сторів) — і нас негайно огортає незрозуміла туга. Весь інший тваринний світ (включаючи і мавп), незважаючи на безліч спільних точок, відмежований від нас прірвою принципової (все-таки) тілесної несхожості. Називаючи сторів «тваринами», ми все ж не усвідомлюємо, що ці істоти заповнюють для нас ту прірву, яка пролягає між людиною і всім іншим тваринним світом. З «тваринами», що нічим тілесно не відрізняються від нас, ми не такі самотні в цьому світі. Ми не усвідомлюємо, спорідненість якої сили зв’язує людей і сторів (якщо звернутися до історії — то це спорідненість кровна, смертна, гріховна, тобто найглибша). Людина звикла існувати, віддзеркалюючись у сторові, відчуваючи себе людиною «стосовно стора», «за контрастом з ним». Це — любов-ненависть. Кохання-жорстокість. Любов-божевілля (коли з’їдають те, що люблять). Найсильніша любов.
Усе це, звичайно, у глибинах психіки, в підсвідомості. І ось ми хочемо створити «світ без сторів». Чи усвідомлюють «автори проекту», що йдеться, фактично, про створення (чи, може, — якщо мати на увазі далеке минуле — відтворення) нового типу людини? Типу, який чужий всім, хто сьогодні живе на Землі. Це буде людина, яка не знає, що таке «стор»! Саме поняття — разом з явищем, що його викликало, — зникне з мови, зі свідомості, з психіки... Озирнувшись навколо себе, людина побачить лише інших людей (з якими її завжди розділятиме «бар’єр особистості»), а там, по той бік прірви — світ каміння, рослин і справжніх, з хвостами, рогами і вовною, тварин. Чи не стиснеться у нас серце при вигляді такої самотності, на яку ми хочемо приректи людину?
Принаймні перш ніж діяти, «щось кардинально міняти» під впливом «благородного пориву», не гріх би подумати і про гірку ціну того щастя, яке хочуть подарувати людству його «рятівники».
П. Чарлз Онуфрієнко,
обершарфюрер
14
То був дивний сон. Я ніби лежав на спині, а Маша, низько нахилившись (її волосся лоскотало мені груди), копирсалися у моєму животі. Я відчував — крізь біль — її пальці, які обіймали то мою печінку, то нирки, то якісь залози (у вигляді невеликих мішечків) унизу живота. «Машо, не треба, — шепотів я, — не роби цього». Та вона ніби не чула мене: блукала рукою в розрізаному шлунку, залазила мені в кишки. «Машо, я хочу жити, — ти ж пам’ятаєш мене?» Вона підняла голову і подивилася на мене. «Це я, я...» — прошепотів я, сповнений радості, що вона мене впізнала. І тут Маша, продовжуючи дивитися мені в обличчя й усміхаючись, різко потягнула мене за печінку. Я закричав. Тоді вона потягнула щосили, ще і ще! І відірвала її від внутрішніх тканин. «Навіщо?» — простогнав я, дивлячись їй в очі. Вона не відповідала, тільки посміхалася, тримаючи на долоні шматок мене. Потім, не відводячи погляд, розвела щелепи і демонстративно поклала печінку (крові чомусь не було) собі в рот. І тут же, у мене на очах, її з’їла.
І ось її рука знов у моєму животі — блукає десь по кишках, глибоко-глибоко, й дістає щось зі самого дна, щось червоне, слизьке, потворне: мені страшенно боляче. А вона вже несе його собі до рота, — і дивиться, дивиться мені в очі...
— А-а-а!.. — я закричав від жаху.
Маша, трохи нахилившись, нависала наді мною: дуже близько, перед самим моїм обличчям. Я відразу ж опустив повіки, відчуваючи, як калатає серце, не в змозі зрозуміти, де кошмарний сон, а де дійсність.
Ні, я не спав. Хтось дихав мені в обличчя. Не може ж це бути справді Маша. Я змусив себе підняти повіки. Молодий місяць саме виглянув крізь хмари, і я впізнав знайомі риси.
Це була вона — висока, в тілі, з довгими ногами, складеними, як у коника (вона змушена була присісти переді мною: я спав сидячи — руки зав’язані з того боку стовбура — на землі).
— Машо, — прошепотів я озираючись. — Машо...
Вона уважно, не кліпаючи, дивилася на мене. Як у тому сні.
— Розв’яжи... — я вказав очима на руки за стовбуром. — Розв’яжи мене! Там... — я знову зробив рух головою.
Вона не реагувала.
— Ти ж не хочеш залишитися тут, з ними? — продовжував я говорити в якійсь гарячці. — Ти ж хочеш, щоб ми пішли — вдвох? Як ішли до цього? Га, Машо? Ти і я. Ти (я кивнув головою в її бік) і я (вказав поглядом на свої груди).
Вона мовчала.
— Машо, ти що — не впізнаєш мене? Мила. Згадай. Ну, будь ласка, згадай, прошу! — я мало не плакав.
Вона (так мені здавалося) втрачала інтерес до мене. Збиралась іти.
У відчаї я підвівся, насилу випростуючи коліна і ковзаючи зв’язаними ззаду руками вгору по стовбуру.
Вона трохи відскочила, насторожена. Що в ній зараз відбувається? Чи є у стора пам’ять — тобто чи є щось святе?