— Ну, що, — Машко? — я зупинився. — Сядемо перекусити?
Я показав їй на кошик із їжею. Вона радісно закивала головою, дивлячись мені в очі (тільки стори можуть іноді ось так прямо дивитися в очі, що аж починає битися серце).
— Отут, під копицею.
Я вказав їй на місце, а сам почав розкладати їжу.
— Тримай ковбасу. Й огірок.
Маша видала пронизливий крик, людський і водночас напівдикий, і відразу напхала собі повний рот. Почала, давлячись, пережовувати. Тієї миті я вже не відчував до неї потягу: занадто вона була схожа на тварину. Намагався її вчити їсти потроху, повільно, але потім кинув. Навіщо, власне. Що за людська манія — уподібнювати тварин до себе? Навіщо мені, щоби Маша зовні нагадувала людину (вона все одно нею ніколи не стане)? Тут я розсміявся. Згадав, як на Різдво ми веселились усім селом, у клубі, одягнувши сторів людьми і посадивши їх разом з собою за стіл. От було сміху! Відразу і не збагнеш, де стор, а де людина. А потім ми змусили їх танцювати — під гармошку. Шварц спеціально навчав кількох. Ну зовсім як люди: самки у білих бальних сукнях, самці у фраках. А потім... потім ми погнали їх усіх батогом у хлів.
Я щойно почав їсти, а Маша вже все заковтнула і тепер жадібно дивилася, як я їм.
— На тобі ще, — я відламав їй шматок своєї ковбаси і дав їй.
Найдивовижніше, що ковбаса — теж зі сторів (що би ми робили без них?). А вона їсть, і хоч би що. Ось що таке — не мати свідомості.
Раптом я побачив, що Маша, ще жуючи, якось дивно підвелася навпочіпки, вся напружившись.
— Ти що робиш?! — я зірвався, теж з їжею в роті. — Не тут! Я тобі скільки разів казав?
Ну, що ти їй зробиш? Вона, хоч і відбігла, перелякана, але встигла все-таки випорожнитися. Немає в неї поняття, що їдять в одному місці, а для таких справ ходять в інше. Та ще й мити тепер її доведеться. Бо виробник може й не взяти її, якщо буде негарно пахнути.
— Іди сюди, не бійся.
Я простягнув руку. Вона повільно, з певним побоюванням, підійшла. Рот набитий ковбасою.
— З’їж ковбасу, — я показав на її щоки. Вона почала старанно жувати і ковтати, поки не проковтнула все. При цьому не зводила з мене переляканого погляду. Досить найменшої зміни тону, як вони лякаються і дивляться на тебе, очікуючи милості.
— Давай сюди дупку.
Я вийняв з кишені спеціально припасений для цього туалетний папір і вичистив їй впадину між сідницями.
— Стій отак.
Нахиливши її голову донизу, так що вона вперлася витягнутими руками в землю, я хлюпнув їй водою між сідниць, намилив і знову хлюпнув кілька разів водою.
— На. Витирайся, — дістав я для неї рушник.
Коли вона витиралася, мене знову раптом вразило, як сильно вона була схожа на жінку. Саме цей рух жінки, що витирається рушником, зафіксовано на багатьох картинах, які мені доводилося бачити в галереях. Та й Ельза робила все саме так.
— Тепер полий мені.
Я дав їй в руки банку з водою, і Маша, нахилившись, полила мені на руки. Я вимив їх з милом і потім, витерши, намазав кремом.
— Ну, безсоромнице? — я весело ляснув її по одній із одвислих грудей.
Вона миттю вловила зміну мого настрою і мило посміхнулась. От якби жінки так могли реагувати на твій настрій. І так віддано відповідати на нього. Ельза зазвичай настільки занурена у свої дурні турботи і думки, що їй плювати на те, що у мене на душі, який мій стан.
— Гаразд, ходімо.
Я поплескав її по другій груді. Це її підбадьорювало і повертало довіру, яка необхідна була між нами, поки ми йшли вдвох через поле. Ось іще доведеться доїти її — руками, щоби молоко не перегоріло, поки повернемося додому.
Я взяв її за теплу лапу, і ми рушили в дорогу.
5
Будинок Костюкова височів на пагорбі. Від нього вниз вела дорога, якою спускався мені назустріч хтось зі стором. Незабаром я впізнав Івана Хоміченка, з Михайлівки. Літню самку він вів, як і я, за лапу. От прикрість. Тепер самець втомлений і може нічого не вийти. До того ж вторинне сім’я, яким він може запліднити Машу, вже не таке плідне, як перша порція. Даремно перлися.