Під час наступного привалу я цілу годину вчив її розчісуватися. Спочатку вона тренувалася на мені, розчісуючи мою не надто пишну, але густу шевелюру. Працювала вона з цікавістю, сама дивуючись з того, що робила, а ще більше — з результату, якого досягала. Потім я змусив її розчісувати саму себе, що виявилося важчим завданням. І все-таки вона просувалась у навчанні. Займаючись з нею, я віддавався цьому повністю, забуваючи про все. У певному сенсі для мене — для нас — це був порятунок. Адже не могли ж ми тільки йти і йти. «Заняття», як я їх називав, урізноманітнили наше життя, давали відпочинок не тільки стомленому тілу, а й душі. Під час ходи ми майже не спілкувалися, віддаючи всі сили руху, — і дивна річ: ми (принаймні я) відчували — перебуваючи поруч один з одним — глибоку самотність. «Заняття» розбивали цю стіну мовчазного відчуження, що виникало мимоволі. Я раптом ставав «учителем», вона — моєю слухняною «ученицею»: ми обоє неначе знаходили на якусь годину себе нових.
Одного ранку я прокинувся і побачив Машу, яка... милася далеко біля струмка. Я вирішив прикинутися сплячим, щоби поспостерігати. Вона ретельно вимила все тіло, відтерла каменем п’яти, як я її вчив, потім сіла на колоду, що лежала на березі (не на холодний камінь! — і це засвоїла) і почала... розчісуватися нашим дивовижним гребінцем. Чесалася довго, можливо, довше, ніж треба! Людина. Справжнісінька людина. Зізнаюся: мене переповнило почуття дурної гордості за те, що «набула людської подоби», тобто «стала (ставала) людиною» вона завдяки мені. «Я зробив з неї людину».
Але це була неправда. Я міг робити з неї людину тому, що вона була нею.
Я втратив лік дням, але йшли ми вже, напевно, більше тижня. Нарешті гряда явно наблизилася: в ясну погоду можна було вже розрізнити темні цятки птахів, що ширяли над вершинами. Незабаром ми повинні були розпочати основне сходження.
Я почав запасатися їжею. Там, вище в горах, її можна було й не знайти. Мені вдалося сплести з лози потворний, але доволі міцний кошик, дно якого я встелив травою. У цьому кошику тепер лежало все наше майно: «гребінець», штук двадцять грушок-гниличок, знайдених у лісі, кілька грибів, невелика пташка, вдало підбита каменем, кинутим Машею. Найбільшим нашим скарбом були дві жмені сухих горіхів, вийнятих з дупла якоїсь тварини (швидше за все, білки), яку ми змушені були пограбувати. Цих горіхів ми не їли — ситні, калорійні, стійкі до псування, вони могли врятувати нам життя в майбутньому, в критичну хвилину.
Я також поклав у кошик кілька міцних, з гострими гранями, камінців, якими я видобував іскру, щоби розпалити на ніч вогонь. Тепер не треба було шукати їх щоразу заново (кілька разів я не знайшов, і ми заснули, так і не зігрівшись). Вогонь давав нам тепло, їжу (сирого м’яса — іноді вдавалося вбити дрібну тваринку — я їсти не міг), захист від диких тварин. Звірі, які водились у горах, могли бути й нашою їжею, і, треба сказати, з ними поки що нам щастило. Але, побачивши одного разу на стежці виразні котячі сліди (тільки вони разів у п’ять перевищували розмірами лапу кішки), я почав носити зі собою товсту, загострену сколотим камінцем палицю — єдину доступну мені зброю.
Це трапилося перед самим штурмом перевалу. Ми підійшли до гряди звечора, переночували в кущах під якимось кам’яним навісом, і вранці я мав намір почати сходження. Проте Маша не піднялася, як звичайно, на мій заклик. Я покликав її вдруге — вона розплющила очі і заплющила знову. Це мене насторожило. Я відразу ж пригадав, як вона вчора важко пленталася позаду, відставала весь час, так що мені доводилося довго чекати на неї. Я тоді списав усе на загальну втому (ми йшли, можливо, вже днів двадцять).
Але тепер було очевидно, що це не втома. Маша вся тремтіла, чоло її було в поту. Ще цього бракувало!
У перші миті мене охопив відчай. Адже перед хворобою я був безсилий. Я не мав ані ліків, ані термометра, ні навіть нормальної їжі, необхідної хворому для боротьби з мікробами. Навіть одягу, щоби накрити, вгорнути хворе тіло!