Наступної секунди (щойно скінчився струмінь) я зірвався і, не знаючи сам, що я роблю — узявся присідати і вставати. Присідати і вставати.
Мені знадобилося чимало часу, щоби розігнати вже застиглу кров; і навіть коли я вже весь — із мене валила пара — зігрівся, то все ще продовжував присідати і вставати, ніби боячись, що, варто мені зупинитися, я знову заціпенію і впаду. І цього разу вже засну навіки.
Роблячи зарядку, я забув про Машу. Вона лежала нерухома, майже зникла під снігом.
Я кинувся до неї, стер рукою сніг з її обличчя та плечей. Зі стегон. Вона була як лід.
Я почав посилено терти і щипати її — навіть бити, з розмаху, долонею. Тому що вона не подавала жодних ознак життя.
Завмираючи від жаху, я приклав вухо до її грудей і в абсолютній страшній тиші гір ясно почув слабке биття її серця.
З подвоєною силою я взявся розтирати її.
Лише хвилин через десять вона почала рухатися, щось бурмотіти — і нарешті сіла, не розплющуючи очей, похитуючись.
— Прокинься! — кричав я. — Машо! Прокинься!
Вона все ще погойдувалася. Повіки опущені.
Тоді я вдарив її долонею по щоці, потім — по іншій. І ще раз по тій. І по іншій.
Її голова мотнулася зліва направо, справа наліво, і вона закричала! Від болю, від протесту — не знаю. Головне, що вона кричала — дарма що крик її був схожий на крик тварини — в ній прокинулося життя!
Наступної миті вона зірвалася на ноги й відскочила від мене: я ледве встиг утримати її за руку, на самому краю ущелини.
— Машо! — кричав я. — Машо!
Не знаю, що було зі мною — сльози самі бризнули з очей: відчай, радість, що вона — що ми — живі, пережитий страх, що вона впаде у безодню — все це підступило до горла і вирвалося в крикові якогось благання і заклику.
Маша завмерла, неначе впізнаючи і не впізнаючи мене, і раптом кинулася до мене, обійняла мене сама, почала гладити по голові і губами ловити на обличчі мої ганебні сльози.
— Машо, ми мало не замерзли, — схлипував я, не в змозі заспокоїтися. — Скільки ми так будемо мучитися?
Вона не розуміла, про що я говорю, але тонко відчувала мій стан. І це було диво, незрівняне з жодним «розумінням». Я раптом відчув себе маленьким в порівнянні з нею — неначе був у надійних і сильних руках, які врятують мене.
У відповідь на мої ридання вона цілувала мені обличчя: обличчя і шию, і плечі, і руки. І не було нічого більш заспокійливого та підбадьорливого, здатного дарувати якусь незрозумілу силу, ніж ці її поцілунки.
Заспокоївшись в її обіймах, я почав думати, як нам врятуватися. Судячи з того, як високо висів місяць, до ранку ще далеко. А ми не зможемо присідати і вставати багато годин поспіль. Чи годинами розтирати одне одного. Ми швидко втомимося.
Холод вже знову входив в нас, атакуючи все більше поверхню нашої нічим не захищеної шкіри. Знову ціпеніли м’язи, дерев’яніли суглоби.
Я подумав про камінці, які тягав у кошику з їжею. Можна було б спробувати спалити прути, з яких зроблено кошик. Потім, можливо, якби утворився жар, можна було б підтримувати деякий час вогонь з гілок куща. Вони сирі, але, може, вони би встигли підсохнути і спалахнути?
Я повинен був щось робити. Вийняв із кошика камінці і почав бити їх один об одного, спрямовуючи іскри на траву, якою було вистелено дно кошика (наші мізерні припаси я поклав збоку). Трава навіть і не думала загорятися. Сніг промочив її наскрізь.
У відчаї я розламав один із прутів на дрібні друзки і почав скеровувати на них іскри.
Але це було нерозумно. Ніколи друзки не займуться від іскри.
Втомившись, я опустив руки, все ще не випускаючи камінців. Боже, вся мета тепер для мене концентрувалася в одному: добути цей чортів вогонь. Людина живе і не знає, що всі її турботи і переживання можуть коли-небудь здатися смішними і непотрібними, звестися до одного: видобути нікчемний димок.
Маша знову підозріло знерухоміла, завмерши в уже знайомій мені позі: коліна — до грудей, перехрещені на грудях руки — на плечах.
— Машо, не спи! — сказав я якомога голосніше. — Спати — не можна!
У відповідь вона дивно кивнула головою: підборіддя її впало на груди, волосся звісилося, сягаючи живота. Підвести голову вона, видно, не мала вже сили.