Залишаючи територію Шостого кельнського м’ясокомбінату, я подумав про те, як все ще рідко ми віддаємо належне простим трудівникам Рейха, як мало знаємо їхні думки, їхні нехитрі, але щирі почуття. І те, як часом нелегко даються їм їхні трудові перемоги.
Овідій Захер
18
Сонце ще не почало припікати, коли ми досягли перевалу. Досягли без особливих пригод і швидше, ніж гадалося.
Унизу, по той бік гряди, розкинувся квітучий оазис: невеликі озера, річечки, пальми та інші тропічні рослини. А там, за ними, знову гряда, увінчана сніговими шапками.
Це була Долина Гірських Фіалок.
Що чекає нас там?
Маша, яка останнім часом імітувала мене (іноді по-мавпячому, до смішного) в усьому, стояла в моїй позі, трохи виставивши вперед одну ногу, і дивилася в тому ж напрямку.
Ми були брудні, як чорти. Від нас не добре пахло. У Маші всі ноги, до того ж, були бурі від засохлої крові.
— Бачиш, скільки води? — сказав я, не зводячи очей з долини. — Там ми зможемо помитися. Там тепло. І багато їжі. Прямо на деревах.
Я був майже впевнений, що вона розуміє головне. Як дворічна дитина, що розуміє майже все, тільки ще не навчилася говорити.
— Ти втомилася?
Вона тут же подивилася на мене і підійшла ближче. Досить найменшої ніжності в голосі, щоб вона відгукнулася.
— Хороша моя, — я притиснув її голову до грудей: деколи я фізично відчував, як вона потребує ніжності.
Ми почали спуск у долину.
Незважаючи на сонячний день, на перевалі було жахливо холодно. З усіх боків його продували сильні вітри.
Я вирішив, що по-справжньому ми відпочинемо нижче — там, де немає вітру.
Ми спускалися, подекуди падаючи і з’їжджаючи по дрібних камінцях, обдираючи сідниці, години дві. Рідка рослинність, що з’явилась довкола у першу годину нашого спуску, раптом почала змінюватися на дедалі густішу та пишнішу. Аж нарешті ми опинилися просто-таки в задушливих, обплетених якимись ліанами, нетрях. Все тріщало, співало, ворушилося: кущі та пишні густі дерева, здавалося, кишіли різною живністю.
Тут, у «ямі» між горами, був зовсім інший клімат. Я не міг повірити, що лише минулої ночі замерзав посеред снігу і голого каміння.
— Перепочинок, — сказав я, сідаючи на подушку теплого, майже гарячого моху. — Тут. Перепочинок.
Маша весело плюхнулась поруч.
Так, це був рай. Рай тепла і захищеності після космічного холоду, який нам довелося пережити.
Проте довго ми так не просиділи. Шлунок зводили спазми. Останні крихти ми з’їли там, по той бік перевалу. Ми змушені були це зробити після того, як я спалив кошик і, отже, не було в чому нести кілька десятків горіхів і жменю сушених грибів.
— Сиди тут, — сказав я підвівшись. — Не рухайся. Я йду по їжу.
Бажаючи впевнитися, що вона зрозуміла, я показав пальцем на свій рот.
— По їжу.
Я пішов углиб гущавини, надламуючи по дорозі гілки, щоб знайти дорогу назад. Не пройшов я і ста метрів, як натрапив на гніздо з яйцями. Яйця були дрібні, але штук двадцять. Мені довелося їх взяти разом з гніздом, щоб якось донести. Проходячи повз великий кущ, я сполохав якусь яскраву, червоно-зелену (я таких ще не бачив) птицю, яка, видаючи різкі пронизливі крики, пронеслася над моєю головою. Я заглянув у кущ: ще одне гніздо! З пташенятами! Мені довелося, відвернувши голову, скрутити їм шийки і покидати пташенят на яйця, які я ніс. Адже ми з Машею були виснажені до краю, невідомо, скільки днів нам ще йти і чи буде постійно такий рай.
Пташенят можна було добре засмажити і залишити на завтрашній день.
Коли я підходив до галявини, де залишив Машу, мене огорнула сильна тривога. За останні дні довелося пережити стільки жахів, що я був майже впевнений — Маша зникла.
Я полегшено зітхнув, побачивши її на тому самому місці; вона лежала — блаженно вигнувшись, випроставши руки над головою — і грілася на сонечку.
Вперше за час нашого походу я подивився на неї чоловічим поглядом. Моя психіка розслабилась у цьому затишному теплому куточку, і тепер я, звільнившись нарешті від стресів, здивовано зауважив пришвидшене серцебиття і зміни (я цілком ясно відчував рух соків у собі) в нижній моїй частині. Але... Я не міг переступити який бар’єр. І причина була не тільки в тому, що ми були страшенно брудні (хоча і в цьому). Я боявся, що, якби я оволодів зараз Машею (а вона, я був упевнений, мовчки підкорилася б), то втратив би до неї щось людське, що допомагали мені доглядати за нею і бути собою під час цього важкого походу. Я боявся, що, піди я зараз назустріч бажанню, у мене не залишиться сил на боротьбу. Ми все ще були в дорозі, не можна було ні на хвилину забуватися — забувати себе, окремого. У цьому — в тому, що Маша легко мене збуджувала, а я весь цей час був на дистанції від неї — в моїй чоловічий окремості — полягала вся моя, так необхідна обом, сила. Так, я боявся занадто великого злиття. Занадто всепоглинаючого щастя, яке зараз було зовсім не на часі. Пора нашого (мого?) щастя ще не настала.