Нас вже хотіли виводити, як я раптом щосили вперся, не даючи зрушити себе з місця. Нашийник боляче врізався мені в шкіру.
— Що таке? — насупив брови чоловік у жовтій майці.
— Обережно, він може бути дикий, — сказав той, хто тримав мене.
Він почав швидко намотувати мотузку на руку, пригинаючи мене до землі.
— Не треба робити боляче, — сказав чоловік у жовтій майці.
— А пам’ятаєте, що було минулого тижня? — і він пригнув мене майже до підлоги. — Це вам не з хліва. Зв’яжи йому ноги, — звернувся до напарника.
І тут щось прорвалось у мені: я схопив двома руками мучителя — він не очікував атаки — і кинув його у стіну. Пролунав звук свистка і до кімнати влетіло відразу чоловік десять, озброєних палицями, ланцюгами, сіткою та ще чимось.
— Обережно, — сказав головний, — він дикий.
Вони наближалися до мене з усіх боків, тримаючи напоготові сітку та палиці.
І тоді я, дивлячись на головного, піднявши вгору голову і розпрямивши плечі, сказав:
— Я людина.
Вони остовпіли — всі — точно так само, як стори вчора, коли я заговорив. І мені здалося, що світ перевернувся: я втратив відчуття часу, розуміння того, де стори, де люди і хто такий я.
— Я людина, — повторив я, випрямивши спину ще більше.
— Ина, — почув я знайомий голос поруч.
20
Дорман — постарілий, трохи навіть посивілий, але все ще так само стрункий, сидів за великим столом, затуленим від яскравого сонця кроною великого дерева, на якому було багато жовтих довгих плодів. Він теж був у майці і в шортах. На ногах — сандалі.
— Ради Бога, вибачте, — сказав він, виходячи мені назустріч.
Я був теж в шортах і в майці, взутий у легке взуття. Абсолютно чистий, вимитий, пахнув кремами.
— Сідайте, будь ласка. Віскі? Амарето? Джин?
— Віскі, — сказав я.
Одяг — навіть такий, символічний, — мене дивно сковував: хотілося скинути його і залишитися голим.
— Тут повно диких сторів, які перетинають гряду в пошуках їжі. Вони навіть нападали на наш табір.
Через двір раз у раз проходили люди, що мали виконати якісь завдання. Я вже встиг помітити: селище нагадувало чітко організований, підпорядкований єдиній волі мурашник.
— Що ви робите з тими, кого ловите?
— Що? — він посміхнувся. — Гей, Вікторе! Підійди-но сюди.
Молодий рослий чоловік з акуратно підстриженим світлим волоссям, який проходив поруч, підійшов до нас.
— Ти вже закінчив ремонтувати сідло?
Той кивнув.
— Ось пан цікавиться, що ми робимо зі спійманими сторами.
Хлопець посміхнувся: і з дитячої його усмішки я вже про все здогадався.
— Ти задоволений життям у нас?
— Дуже, — сказав хлопець. — Можна йти?
— Так.
Він говорив майже, як людина.
— Так, це колишній стор, — сказав Дорман. — Він у нас три роки. А є набагато здібніші за нього. Вони всі у нас з часом починають говорити, — ми розробили спеціальну методику. Свій логопед. Звичайно, говорити, як ми, їм уже, бідним, навряд чи вдасться...
Він зітхнув: і це зітхання мені більше сказало, ніж усі його теорії.
— Бідні вони, — сказав Дорман. — Їм не дали достатньо розвинутися в перші, найважливіші, роки, коли формується мозок. Але вони у нас читають, — пожвавішав він. — З деякими ми можемо навіть говорити про політику, про Рейх. Багато хто розуміє добре свою і нашу загальну ситуацію. Це приголомшує. Для цього не шкода життя. Знаєте, чому нас вирішили знищити?
— Знищити? — запитав я.
— Так, ВКР. Чому вони ніколи не погодяться, щоб ці наші експерименти зі сторами було оприлюднено?
— Здогадуюся, — відповів я.
— Ця маленька правда, заради якої ми всі тут живемо, має надпотужну енергію. Ви навіть не уявляєте. Вона підриває — в одну мить! — їхній побудований на брехні та на приспаній совісті кошмарний світ... Але повернімося до вас.
Він присунувся ближче.
— Ось ваше віскі.
Він налив мені на дно склянки, і я ковтнув знайомого напою.
— Я читав ваші статті в «Пошуку істини». Мені вони сподобалися. Ви — з нами?
— Що це означає? — запитав я.
— Ви готові підкоритися дисципліні, яка панує в цьому таборі, й виконувати завдання, що їх вам даватимуть? Попереджаю: вони далеко не завжди будуть гідні вашого досвіду та розуму.
— Підкоритися дисципліні?
Я не знав, що відповісти. Я йшов до цього табору як до останнього порятунку — як до якоїсь невизначеної й тому прекрасної мети, яка кликала кудись в далину. Але раптом я відчув, що з мене хочуть зробити гвинтик — нехай і «заради служіння благородній справі». Я — вільна людина — мав «добровільно» комусь підкоритися. Зайняти в цій їхній структурі якесь місце: в останніх рядах. Я ще був сповнений тієї дикої свободи, яку пережив під час походу.