— Я вас зрозумів, — посміхнувся Дорман. — Добре, я вам розкрию один...
Він не встиг договорити. У цей час хвіртка заскрипіла, і я побачив Машу: в легкій червоній сукні, у світлих туфельках, зі стрічкою, яка перехоплювала її підстрижене — тепер рівно — золотисте волосся.
Вона впізнала мене здалеку і кинулася бігти, невміло вивертаючи туфельки.
— Ну, що ти, дурненька, — сказав я, притискаючи її до себе. — Все добре. Все буде добре.
Я глянув на Дормана. Його обличчя теж сяяло від якоїсь радості.
— Я так і думав, — сказав він, продовжуючи посміхатися, — я радий за вас. Ти, я думаю, швидко подружишся з Ганною. Ганно! Вийди на хвилинку!
Через мить на порозі з’явилася жінка — теж у сукні, з волоссям, заплетеним у довгу косу.
— Познайомся, це... — він подивився на мене.
— Маша, — сказав я.
— Маша, — повторив Дорман. — А це Ганна.
Жінка спустилася з порога.
— Здрастуйте, — сказала вона. — Дуже приємно вас бачити.
— Мені — теж, — сказав я. — Я бачив вас ще на тих зборах редакції, в «Голосі Рейха»...
— А... — вона чомусь почервоніла. — Боже, як це було давно, — і вона махнула рукою (зовсім, як людина!). — Я тоді ще погано говорила.
— Тепер ви говорите чудово.
— Дякую. Але мені ще багато треба працювати. Може, принести що-небудь поїсти?
— Ні-ні, — сказав я, — спасибі, ми щойно поїли.
— Ганно, — сказав Дорман, — може, ти могла би поспілкуватися трішки з... Машею, поки ми тут закінчимо нашу розмову?
Мені було шкода розлучатися з Машею, що прилипла до мене, але не було виходу.
— Не бійся, — сказав я, — Ганна тобі дещо покаже, розкаже. А я, — я показав на себе, — я тут. Чекаю тебе. Тут — тебе!
Переляк, який було з’явився у Маші, минув, і вона, зніяковіло посміхнувшись, підвелась і пішла слідом за Дормановою дружиною, яка легко тягнула її за руку.
— Так про що ми говорили? — Дорман сів на своє місце. — А, я вирішив відкрити вам одну важливу таємницю, яка допоможе вам визначитися, що вам робити. Але ми, знаєте, нікого не примушуємо. Та, можливо, — він хитро подивився на мене, — хай вам це розповість дехто, кого ви знаєте краще, ніж мене.
Я здивовано подивився на нього.
— Ходімо.
Він повів мене кудись за ріг — до сусіднього будинку.
Підійшовши до хвіртки, він крикнув:
— Гей, господарю! Можна на хвилинку?
Двері відчинились, і на порозі з’явився... Дубов.
21
— Отже, ти втік? — я затягнувся цигаркою, яку мені запропонував Дубов.
Ми стояли в будинку біля відчиненого вікна — за вікном, на деревах, на різні голоси виспівували пташки. Адже це вже десь було, зовсім недавно. Так, це було в моєму домі. Саме так ми стояли удвох біля вікна, курили, і Дубов агітував мене писати для його газети, змінити своє життя... Невже минуло лише кілька місяців? Кілька місяців тому я був ще «як усі»: мав будинок, сім’ю, сторів...
— Так, ми втекли — чоловік десять. Не без допомоги людей Дормана.
— Решта теж тут?
— Трьох, на жаль, зловили, а ми вислизнули. Всі вони тут. Більше їм не було куди бігти. Так... — Дубов трохи зніяковів, — я тут з дочкою і Марлен.
Так звали його дружину.
— З сім’єю? — я збив попіл за вікно.
— Так, вони вирішили розділити зі мною мою долю. Дістатися сюди їм допомогли люди Дормана. Твою сім’ю вони теж могли б...
— Ні, не думаю, — перебив я його. — Вони... — я помовчав. — Коротше... вони не поділяють наших думок і почуттів...
— Ясно, — сказав Дубов.
Більше він ніколи не згадував про мою сім’ю.
— Ти пам’ятаєш мій останній приїзд до тебе? Ми саме отак, як зараз, стояли біля вікна...
— Так, мені якраз це спало на думку, — сказав я.
— Хто б тоді міг подумати, що так все обернеться. Що вони зважаться на такі крайні заходи.
— У них не було виходу, — сказав я.
— Так, ми приперли їх правдою до стіни. Дім... — я здригнувся: це вперше за останній час мене хтось назвав цим ласкавим іменем. — Я повинен... — він обняв мене за плечі, як колись, — я повинен повідомити тобі дещо... важливу річ.
Я весь напружився: чуття мені підказало, що я дізнаюся щось, від чого залежатиме решта мого життя.
— Про це тебе попросив Дорман?
— Так, Дім, — він став навпроти мене і, дивлячись мені прямо в очі, сказав: — Рейх — не планетарна держава.
— Що?! — кров ударила мені в голову, серце голосно забилося.