— Рейх — не планетарна держава, — повторив, тримаючи руки на моїх плечах, Дубов. — Це точно.
— Як... — я ковтнув слину, — як це можливо?
— За цією грядою, — він кивнув у бік другої гряди, що обрамляла долину, — нема Рейха. Там уже наші люди.
— А що ж... — я дивився на нього очима, сповненими подиву та якогось незрозумілого страху. — А що ж там є?
— Там... — на секунду Дубов замовк, добираючи слова. — Там світ без сторів. Теж незрозумілий і складний світ. Але без сторів. Нас усіх дурили.
— Але Рейх... — рухом плечей я звільнився від його рук, відійшов трохи вбік. — Адже він величезний. Азія, Африка, Америка, Європа...
— Це просто слова. Ми ще нічого точно не знаємо, — сказав Дубов. — Єдине, що відомо, — там, — він знову кивнув у бік гряди, — нема сторів.
— А що ж? — запитав я.
— Тільки люди. І ще машини, техніка. Багато техніки.
— Так це технічна цивілізація? Як вже було?
— Кажу — у нас дуже мало даних. Ти ще більше, мабуть, здивуєшся, якщо дізнаєшся, що там — на дві тисячі років менше, ніж у нас.
— Тобто?
— У них там зараз двотисячні роки, двадцять перше століття за календарем.
— Тобто ти хочеш сказати, що там, — я подивився на білі шапки вершин, — наше минуле? Зсув часу? Часовий провал?
— Ні, — посміхнувся Дубов, — це не машина часу. Жодних фокусів. Вони живуть у тому ж часі, що й ми, тільки у них інше літочислення. І все життя — інше. І ми... — він знову підійшов ближче. — Ми, Дім, скоро підемо туди. Всі.
— Що?!
— Так. Через тиждень-другий тут будуть люди зі Спецслужби ВКР, вони шукають нас по всій країні і вже знають, в якому регіоні розташовано табір.
— Звідки ти знаєш?
— Від людей Дормана. Інформація перевірена. Нам нічого не залишається, як піти туди.
Я викурив, напевно, вже десять цигарок: і стільки ж приблизно викурив Дубов. Чи то від диму, чи від почутого, голова моя йшла обертом.
Я підійшов і сів у зручний шезлонг у кутку.
— Не розумію, — сказав я. — Що тоді Рейх? Ця держава, яка там, за гірським ланцюгом, вона... вона острівець? Яким чином вона уникнула руху історії?
— Може, навпаки, — сказав задумливо Дубов, який і далі стояв біля вікна. — Цілком можливо, що Рейх — це лише... невелика частина планети. Тому що... Ми там дізналися про дивні речі, Дім.
— Ти був там?
— Ні, люди Дормана. Там є теж Америка, Африка, Німеччина, Росія, Франція... Там є навіть свій Кельн і свій Париж...
— Як це? — не зрозумів я.
— Є всі ці назви. Тому ми нічого поки що не знаємо.
— Усе це насправді дивно. Якийсь паралельний світ, — сказав я. — Навіщо копіювати назви?
— І хто кого копіював? Самі загадки.
— А головне, — сказав я, — як це Рейх міг зупинитись ось тут, на цьому кордоні?
— Ти ж знаєш, техніка була переможена тисячу років тому. Але, може, не скрізь. Може, десь залишилися закутки... І туди — з голими руками — тепер не полізеш...
— Закутки чи півпланети?
— Чи вся планета, а це ми тут — острівець… Ти ж знаєш, всі люди в Рейху — домосиди. Люди вже давно не пересуваються на далекі відстані й не бачать у цьому сенсу. Та й нема на чому пересуватися. Нам кажуть, що Рейх — планетарна держава, — і ми віримо. Тому що це віра наших дідів і прадідів — і ще давніших поколінь.
— Так... — сказав я, заплющуючи очі: мені хотілося забути де я і в якому часі знаходжуся. — Можливо, Тео, нам краще було нічого цього не знати? Уяви собі, як живуть зараз мільйони громадян Рейха.
— Вони сліпі, — відгукнувся від вікна Дубов.
— Але в цьому (я говорив те, що відчував) якесь щастя. У них не йде обертом голова, як у нас. Я їм заздрю. Так, заздрю...
— Дім, ти що? — я почув, як він ходить туди-сюди по кімнаті. — З нами — істина.
— Істина, від якої ти дурієш. Яка зруйнувала все твоє життя.
— Тому що це життя, яке стояло на сліпоті й самообмані. На брехні.
— А буває інше життя? — запитав я.
22
Тієї ночі Маша вперше — після багатьох тижнів походу — належала мені. Нам відвели окремий флігель неподалік від помешкання Дубова, видали комплект свіжої постільної білизни і залишили самих.
Я стояв і дивився на Машу. Вона сиділа на розстеленому ліжку навпроти, у червоній сукні нижче колін, яка дуже їй пасувала. Її красиві голі руки і груди у великому вирізі, які плавно переходили в плечі, її довга гола шия та юне, що світилося у темряві, лице (Ганна причепила їй до вух довгі кліпси) — все це сприймалося як одне органічне ціле, прекрасне людське тіло, що його лиш розум ділить на частини.