Дивно, але перед такою Машею — одягненою, в кліпсах — я трохи ніяковів.
Вона цілий день спілкувалася з дружиною Дормана, і я відчував тепер у ній новий досвід. І цей новий набутий досвід неначе віддаляв нас, вибудовував між нами стіну.
— Машо, тобі добре?
Вона підвела голову, подивилася на мене. Я спіймав себе на тому, що перебуваю в кімнаті з жінкою, — і миттю знітився, втратив свою колишню впевненість (свободу!). Зі сторою я був вільний, ніколи отак не дивився на себе збоку: зазвичай саме так, вільно і не комплексуючи, почувають себе люди наодинці з твариною.
Але тепер в її погляді я бачив (чи хотів бачити?) думку, оцінку мене — і це лякало.
— Чому ти не відповідаєш?
Я не знав, як себе поводитись з нею, коли нас уже не об’єднує проблема виживання, спільна мета.
Зітхнувши, я присів у м’яке крісло.
Раптом вона сама підвелася, підійшла до мене, трохи вивертаючи ноги в туфлях, і запустила мені пальці у волосся. Була це ніжність чи демонстрація сміливості?
Я так сидів деякий час, притискаючись обличчям до її випуклого теплого (він весь час «дихав») живота. Потім підвівся також.
Я розстебнув їй «блискавку» на плечах — і її плаття впало до ніг, як випадкова шкіра.
Тепер вона була в білому ліфчик і трусиках. Я розстебнув їй ліфчик, допоміг рукам звільнитися. Стягнув трусики.
В одну мить я скинув все зі себе.
І тільки тепер, відійшовши від неї, я... відчув з радістю, як усе повернулося. Все те, що було між нами. Без одягу я був той самий: розкутий, природний, не соромився свого тіла. І вона теж була вона — та Маша, яка дерлася зі мною всі ці тижні по горах. Яка ділила зі мною моє життя і мою долю.
Вона навіть по-тваринному крикнула — радісно, здивовано, — побачивши мене і себе голих. І цей момент тваринності в ній не злякав мене — навпаки. Я зрозумів, що без неї ми залишалися би чужими одне одному, занадто манірні у своїх костюмах. «Занадто люди».
Вперше я з усією очевидністю відчув умовність поняття «людина».
Не знав, що чекає мене в майбутньому: воно виявилося ще більш неймовірним, ніж здавалося до цього. Але тут, поруч із Машею, я мав укриття від нього. Від усього, що було і ще буде зі мною. Завдяки Маші я міг перемогти час.
Маша прийняла мене у свої обійми з таким самим криком радості: в ньому вгадувався крик птиці, тріумфальний крик збудженого звіра. І моя чоловіча плоть, що раптом повстала від цього крику, ковзнула в її вологі глибини сама собою, без допомоги наших рук — так, неначе у світі не було нічого природнішого. Злегка рухаючись, я цілував її напіврозтулені сухі губи, вдихаючи гаряче повітря з її легень. Вона теж рухалася назустріч мені — не поспішаючи, роблячи короткі зупинки, що дозволяли набиратися сил, і за кожним разом міцно-солодко стискаючи кільцевим м’язом мою пружну, збуджену до краю плоть. І раптом Маша почала рухатися швидше, викрикуючи різко й коротко, і я відчув — не лише чоловічою плоттю, а й усім тілом: губами, руками, грудьми і навіть п’ятами — як зібрані в мені за багато днів соки хлинули в неї: нестримно, рясно. Маша вигнулася дугою на вершині задоволення, піднявши і моє тіло теж. Я щосили стискав її в обіймах, слухаючи пульсування мого перенапруженого кореня, що повністю зник в її палаючій і ніжній плоті...
Я ще лежав на ній певний час, відчуваючи її тугі глибини, які упевнено і міцно обіймали мій великий корінь. Якщо є десь рай — то чи це не він? Потім легко вийняв із мокрої нірки свою зменшену плоть і ліг поруч.
Ми лежали так, обіймаючи одне одного (її голова — на моїх грудях), і я думав про те, що я все-таки, напевно, щаслива людина. Залишивши позаду одне життя — йдучи в життя невідоме — відчував якусь свободу. Свободу неприв’язаності. І на цьому переході я не був самотнім.
23
У напрямку Чорного хребта (так його тут усі називали) ми повинні були вийти через місяць. Але, поспішаючи, стривожені, вийшли раніше: виставлені в горах Дорманові пости попередили, що до Долини Гірських Фіалок наближаються загони Спецслужби ВКР. За час, проведений у таборі, я дізнався ще багато дивовижних речей. У таборі було «олюднено» сотні дорослих сторів. Я також розмовляв із три-чотирирічними сторенятами, які виросли тут. Вони абсолютно нічим не відрізнялися від людських дітей, вільно говорили.
Також я дізнався, що ті стори «в загороді» — це стори, що не пройшли тестів для визначення шансів «бути олюдненими», які розробили фахівці ПКГ. На жаль, серед сторів, як і серед людей, народжувались особини з неповноцінним мозком — або ж це були стори, чий мозок постраждав унаслідок травм чи занадто великих стресів.