Після неодноразових спроб домогтися прогресу в оволодінні головними людськими поняттями і звичками цих сторів повертали до загороди. Вирішено було випустити їх на свободу, де вони, найімовірніше, знову почнуть жити стадом, як жили до того (бо найчастіше то були здичавілі стори, що колись повтікали з ферм).
Я також дізнався, що Корк, заступник Дубова з «Пошуку істини», який попередив мене про небезпеку й у такий спосіб допоміг врятуватися втечею, залишився в Рейху, у підпіллі — щоб продовжити випуск газети. Дубов був сповнений задумів, його окрилювала ідея створити другу, потужнішу базу газети «за межами Рейха». «Ми їм розкажемо про все, — казав мені Дубов. — Всю правду. Про те, що Рейх — не планетарна держава. Що є світ без сторів. Вони, звичайно, спочатку нізащо не повірять — але ми будемо наводити все нові й нові факти. Поки істина не підточить камінь їхньої закостенілої у брехні свідомості».
Щодо мене, то я не був схильний «до подальшої боротьби». Щось говорило мені, що навіть «істина» не може, не повинна підмінити, окупувати собою життя. Життя було чимось самоцінним, нічому не підвладним. Так, я не міг підпорядкувати своє життя жодному Дорманові. Я це відчував. Мені дорога була правда — вже тому, що вона правда. Але я... Я — це був я.
Ми йшли до Чорного хребта три дні і три ночі. Наш організований, забезпечений провіантом похід нічим не нагадував — за труднощами — наш з Машею перехід Дикої гряди. Ми всі були одягнені, в рюкзаках несли теплі речі та їжу. Щовечора розпалювали великі багаття і готували їсти.
Маша йшла трохи попереду мене: в жовто-синьому комбінезоні, в міцних гірських черевиках, з невеликим рюкзаком на плечах. Її волосся було красиво зібране у вузол на потилиці й закріплене довгими сріблястими шпильками. Вона нічим не відрізнялася від людей.
Втім, у цьому змішаному колективі сторів і людей ми вже не розрізняли, хто де. Життя разом, загальні турботи і спільна мета «перемішали» нас. Я вже часто ловив себе на тому, що не знаю, хто переді мною, хто мені відповідає: стор чи людина. І не хотів знати. Ми забували про це, відучені ділити людей на «людей» і «нелюдей».
На четвертий день ми почали сходження. Хребет був дуже високий, і ми змушені були заночувати на невеликому плато. На п’ятий день надвечір ми піднялися на перевал.
24
Ми стояли тепер набагато вище, ніж два тижні тому з Машею, перед спуском у Долину Гірських Фіалок. Тепер ми бачили не тільки Дику гряду, а й далі — величезні простори Рейха, що розкинулися до небосхилу.
— Постфашизм — позаду, — спробував пожартувати Дубов, який стояв поруч.
Але він замовк, зрозумівши, що зараз не час жартувати.
Вчора, біля багаття, він сказав мені ще одну річ, яка мене вразила: Дорман — стор. Тобто його батьки були звичайні хлівні стори, їх пустили на м’ясо, а його виховала разом зі своїми дітьми — як людину — якась милосердна жінка.
Дорман стояв на лівому фланзі, замикаючи колону. Ми всі — кілька сотень людей — зупинились і дивилися тепер назад, на наше минуле, — перш ніж почати спуск в інше, невідоме життя.
Деякі жінки плакали.
Діти, які нічого не розуміли, намагалися використовувати перепочинок для гри.
Я відійшов від Дубова і наблизився до Маші.
— Машо...
Вона здригнулась і повернулася до мене.
Я не знаходив слів.
Там, далеко-далеко, за обрієм, десь готувалися до сну, ні про що не відаючи, моя дружина і мій син. Уперше за довгий час у мене стислося серце: невже у мене була дружина? Був (є) син? Якийсь божевільний голос в мені казав, що треба би повернутися, що вони чекають, що я зраджую їх. І ця ж сила народжувала в мені дивне почуття, що Маша — це чужа — так, чужа — істота, яку я ніколи не зрозумію до кінця. Яка — навіть перебуваючи поруч зі мною ціле життя — залишиться для мене, зі своїми вічно здивованими і трохи дикими очима, вічною загадкою.
— Дивіться, вони палять наші будинки! — закричав хтось раптом.
І в темряві, що спускалася з гір, ми побачили, як палають багаття в долині — на тому місці, де був табір.
— Вони підуть за нами! — крикнув той самий голос.
— Ні. Далі цього перевалу вони не зважаться, — сказав Дорман.
Він сказав це негучно, але таким голосом, що його почули всі.
— А що там за вогні? — запитав хтось, показуючи у протилежний бік.
У тому світі, який нас чекав, ми побачили сотні, тисячі мерехтливих вогнів. Якісь коробки, освітлені зсередини цими вогнями, вишикувалися правильними рядами вдалині праворуч. А ліворуч, на самому обрії, де ховалося сонце, на тлі червоного неба здіймалися вгору десятки незрозумілих труб. З них валив дим. І якісь дивні птахи, розганяючись, злітали вгору по прямій, залишаючи за собою білий рівний слід.