Наш рекрутський вишкіл добігав до кінця. Ми ще мали зложити присягу і тому багато вправляли марш на параду, яка була заплянована після церемоніялу присяги. Це не був парадний марш, а «півпарадний». У парадному марші вояк несе кріса, з насадженим на нього багнетом, на правому плечі, тримаючи ложе приклада рукою. Такий марш трудний й вимагає багато вправи. У півпарадному марші вояк несе кріса, без багнета, завішеного за ремінь на правому плечі.
Прийшов день присяги. Цілий наш батальйон «ZbV» (Zur besonderen Verwendung) вимаршував на площу під лісом, де була трибуна. Спершу відправлялася Служба Божа, співав наш дивізійний хор, який мав бути дуже добрий, як казали загально, але для мене чомусь усі хори звучали однаково приємно. Пригадую, що тим хором диригував Осташевський, родом зі Львова.
Нас навчили слова присяги: «Присягаю фюрерові, Адольфові Гітлерові, головнокомандувачеві німецьких збройних сил… аж до смерти». По Службі Божій три високі ростом німці-офіцери, у шоломах, в білих рукавицях, парадним кроком вийшли перед колони рекрутів; середній, з широкою лентою через плече, ніс перед собою німецький прапор, а два ескортники тримали при рамені голі шаблі. Почався церемоніял складення присяги. Німецький черговий офіцер голосно проводив слова присяги, а за ним мали повторяти усі рекрути: Ich schwöre bei Gott… пролунало й заглухло в лісі серед дерев… Глуха мовчанка… Ніхто не повторяє.
Незвичайну ситуацію врятували німці. Вони голосно повторяли слова присяги, а за ними ми почали мимрити під носом. Я був задоволений, що «присяга», мене не зобов'язувала. Хоч це не мало найменшого значення: ти мусив виконувати всі накази начальства, чи ти присягав голосно, чи мовчав…
Над змістом присяги ніхто з нас не застановлявся, однак після війни я довідався, що в німецьких збройних силах в той час було три версії присяги: вермахт складав присягу Гітлерові як канцлерові (голові уряду) і головнокомандувачеві німецьких збройних сил; вояки ненімецьких з'єднань — тільки як головнокомандувачеві, а вояки СС — присягали вірність Гітлерові особисто.
Після церемонії присяги відбувся концерт на спортовій площі. Викотили також бочки пива, яке вояки цідили до металевих їдунок. Спробував і я. Мені зовсім не смакувало, а ще нагріте на сонці пиво.
На сцені, зробленій швидкоруч, виступали артисти з «Веселого Львова». Актриси були одягнені в народні строї. Потім вони розійшлися поміж вояків і я мав нагоду вперше подивитися зблизька на справжню актрису. Вона не відрізнялася виглядом від звичайних дівчат. Бодай на мій погляд… Однак я не наважився до неї заговорити.
Між звичайними молодими вояками немов запала невидима куртина, яка перешкоджала нормальним відносинам між ними і дівчатами. Може тому, що це відбувалося на очах товаришів… Ось приклад. До Гайделягру приїхала група акторів. Вони ставили ревю. В останній точці програми довгонога актриса, закінчивши свій танець з «сімома вуалями», дала виклик до залі, заповненій по береги вояцтвом різної національності: хто вийде на сцену на останній прощальний поцілунок? Ніхто не зголосився на повторні виклики та заохочування. Врешті, німецький офіцер з першого ряду мусив «рятувати ситуацію»…
«Чому я не використав таку нагоду? — докоряв я собі. — Використаю наступного разу…»
Уже як цивіліст був я у театрі на ревю. Мене особисто попросила на сцену актриса, щоб взяти участь у грі, за її поцілунок. І я знову «стхорив». — «До трьох разів штука», — потішав я себе. Але третій раз штука не збулася…
Одного дня приїхав відвідати мене мій брат Антосько (Антін), якого я дуже любив. Він був від мене старший на одинадцять років — був «передвоєнний», я «післявоєнний» — першої світової війни. Він мною опікувався і виховував, поки я підріс. Тепер він був у відпустці з німецького війська й повертався назад до кадри. Як він опинився у німецькій есесівській частині.
Він був членом ОУН, хоч ніхто вдома цього не знав, але щойно сказав мамі, коли його мобілізували поляки на війну в 1939 році. Сказав тоді, що організація доручила їм не битися з німцями, а до них при першій нагоді перебігати. Так він і зробив — залишив коня зі своїм светром на обсерваційному пункті — він був в артилерії, — і здався німцям. Перші місяці були жахливі. Перед вибухом радянсько-німецької війни він зголосився добровільно до «українського війська», але його не покликали й ніякого «українського» війська не було. А коли війна затягнулася, гестапо прийшло до нього й, покладаючися на його «добровільне зголошення», вимагало, щоб він тепер пішов до німецького війська. Погрожували йому недвозначно арештуванням. Чи було б так, чи інакше, але він пішов, був поранений і тепер, повертаючись з відпустки, відвідав мене.