Найгірше було нести довге важке дуло від міномета. Для зручності був широкий портяний пас, причеплений до обох кінців, але в бігу дуло так гойдалося, що звичайно вояк падав під ним. Нести дуло на плечі майже неможливо, бо тягар швидко врізувався у кості. А покинути чи тягнути по землі не вільно — за це арешт, як за нищення зброї. Тож не дивно, що під час такого одного «приспішеного маршу» на Штрепі один вояк втратив нерви і кинув у сніг плиту від міномета, впав біля неї і розпачливим голосом почав просити: «Хлопці, дострільте мене, я більше не можу». Він почував себе як важкопоранений вояк на полі бою і просив «легкої смерти». Зрозуміло, що ніхто його не дострелив. Ми його так залишили, забравши від нього важку квадратову гранатометну залізну плиту.
Це трапилося у т. зв. «карному марші» який наказав нам командир чоти за те, що наше гостре стріляння з гранатомета мало що не закінчилося катастрофічним результатом.
Для такого стріляння треба добре й заздалегідь приготовитися: вибрати вогневе становище, скласти міномет, тобто найперше покласти плиту на землі, до неї вложити дуло, до котрого відтак причепити двоніжок. Усі рухи мають бути завчені і виконуватися автоматично. Націлювання чи т. зв. встрілювання до мети — це окрема технічна справа. Отже, все готове: «рот» дула чекає, як дзьоб голодного пташеняти, на свою поживу — міну, яка має форму малої бомби — носик з вибухівкою та крилатий хвіст із запальником до вистрілу.
Другий стрілець підносить міну над дулом.
— Гальт!!! — Пронісся розпачливий крик.
Всі завмерли, закостеніли. Це голос командира сотні, що збоку незамітно придивлявся до вправ.
— Ти хочеш розірвати нас усіх?! — затремтів стривожений голос.
Замість хвостом, стрілець тримав над дулом міну носом вділ. Командир нашої чоти зблід, як мерлець, не спроможний на жоден рух, коли командир сотні вичитав йому «патер ностер». А підстаршин при стрільцях не водилося критикувати. Що ж чотовий згодом зігнав злість на нас усіх. Дав наказ бігти й кричав мов навіжений чи божевільний. А ми в бігу не думали ні про що. Не дивно, що наш товариш, винуватий за свій промах, просив його застрелити… Одначе, незабаром він наздогнав нас. І про цей інцидент ніхто більше не згадував.
Командир нашої сотні гавптштурмфюрер (сотник) Доне, високий блондин, немов расово ідеальний «есес», подавав команду дуже високим дзвінким тенором, якби співав на сцені в опері. Салютував по-есесівському, у своєму «стилі», бо кожен офіцер «виробляв» свій стиль. Бо Гітлер і Гіммлер мали свої «стилі» поздоровлення, хоч казали «невикінчені». (Вояки мусили точно притримуватися «реґуляміну» салютування, бо «що можна воєводзє, то нє тобє смродзє», — нагадувала польська приповідка).
Стандартне салютування було ось таке: допереду випростовувати праву руку, по лінії не вище твого рамена, із випрямленими стисненими пальцями долоні.
Наш командир витягав свою руку вище рамена, дещо в лікті згинаючи, а до того згинав долоню. З профілю нагадував мені косу, причеплену до голого держака.
Командував теж у «своєму стилі»:
— Die ganze Kompanie! — підносився його крикливо-плаксивий голос… і довга павза. І докінчував свою команду пискливішим тоном: «Розійтись!».
У військах СС офіцери виконували все те, що вони вимагали від своїх вояків. Така була засада. Командир нашої сотні спробував доказати, що він справжній СС-офіцер!
Один раз він провадив нас форсованим маршем по швелях колії. Ми були у повному лаштунку, кожна група із своїм кулеметом, крісами (мінометів нам не дали, і в есесах понад силу не підеш), в шинелях. Він теж був у своїй офіцерській шинелі, але без кріса чи кулемета. Йшов з самого переду, а ми мусили за ним поспішати. Але вже після двох кілометрів він скинув з себе шинелю. А на третьому чи четвертому кілометрі сам «спух» і не було ради — дав нам відпочинок, щоб самому відпочити, й закликав автомашини, якими ми далі поїхали на Штреп. Більше він нас не провадив у маршах.
Я виконував свою службу механічно, були часто хвилини, коли здавалося не вспію далі марширувати, бігти, здавалося ось-ось впаду. Але такі моменти проминали швидше, як приходили, й далі я йшов, як у трансі: раз, два, три; раз, два, три, чотири.
Два рази я мав щастя в найбільш скрутних ситуаціях, коли наші інструктори «вар'ювали», як годиться в «домі вар'ятів». Один раз я натягнув коліно на вправах, коли зсунувся несподівано по стрімкому ескарпі. Моє яблуко на коліні зсунулося набік, хоч негайно повернулося на своє місце, але мене воно боліло, і тоді я відважився піти до лікаря. Бо піти до лікаря без гарячки й без якоїсь видної рани було дуже небезпечно. Замість «ревіру», тобто амбулаторії, чи дозволу лежати в ліжку, можна легко було попасти під арешт, на три дні тільки на хлібі й воді. Але старий лікар, вислухавши мене, дав мені три дні «бетруге» (відпочинку в ліжку), які в більшості я проспав.