Коли я виходив з Козієм, тоді нас зачіпали німки. Бо Козій був атлетичної будови, що було видно навіть в уніформі, блондин, з рисами олімпійського борця з старогрецьких статуй, силач, якого у змаганнях положити на руку ніхто не переміг. Однак він був скромний і соромливий.
Один раз я вибирався до міста й не мав великого щастя з своїм службовим підстаршиною: він мене провірив і чомусь йому не сподобався мій гребінець, і послав мене назад, щоб його вичистити. Прийшов я ще раз з вичищеною зачіскою, а тепер йому не сподобався мій пояс — не був блискучий. Я врешті зрезигнував з виходу, тим більше, що було холодно, а інші вояки вже були на півдорозі до міста (наші казарми лежали пару кілометрів за містом) й розібрався у кімнаті. За чверть години приходить його помічник і каже мені зголоситися до службового підстаршини на вихід до міста — це наказ.
Як наказ, то наказ. Що я маю робити? Зібрався і пішов до його канцелярії. Він мене вже не оглядав, але зате насварив, що я не маю вояцького духу й така мала штучка, як вичищення пояса, мене знеохотила до такої великої події, як вихід в місто.
Харчування було в школі непогане, але для мене замало. З дому я вже нічого не діставав, бо наші околиці зайняли більшовики. А порції чорного комісняка, обіди, вечері й сніданки — замалі. Та й не тільки для мене. Тому була приємність, коли на нашу групу припало чергування на кухні. Увечері того дня ми з будинку кухні несли великі балії, як ванни, білої солодкої молочної рижової страви до нашого будинку, де її розділяли поміж вояків. В такій ситуації було неписане право додатково взяти для свого роя просто з балії пару менашок «солодкої зупи», як ми цю страву називали. Того вечора ця функція припала мені. Я взяв дві їдунки, на подвір'ю наповнив їх і бігом до кімнати. Все відбувалося швидко в повній темноті, бо не дозволялося освічування з огляду на можливість ворожого бомбардування. Біжу далі темним коридором і… тарах!!!
— А шляґ би тебе трафив! — рознеслося відгоном по коридорі.
Я відскочив вбік й відчув теплу рідину, яка обліпила моє лице, голову й поволі плила по грудях до живота…
Я просто побіг до вмивальника, щоб очистити своє тіло від «зупи», а душу від «гріха», що попав у таку пригоду…
Обідала вся сотня в одній великій залі разом з усіма інструкторами. Перед кожним обідом треба було сказати якийсь відповідний «шпрух», тобто приказку. Звичайно, німці щось казали, а ми скоро сідали й їли те, що нам подавали. Але один раз компаніфюрерові забаглося, щоб хтось з українців сказав якийсь «шпрух». Як звичайно в такій ситуації буває, ніхто не міг ніякого «шпруху» собі пригадати і так ми сиділи, перед нами в тарілках холодніла їжа, а «шпруху» як нема, так нема. Але в біді завжди хтось знайдеться, що вирятує усіх і на цілу залю пронеслося:
— «Гунтер іст дер бесте кох!» («Голод найкращий кухар!») — випалив Терлецький. Він закінчив німецьку гімназію у Познані й був обізнаний з німецькими звичаями.
— «Мальцайт!» («Смачного!»), — відповів сотенний.
Ми вишколювалися з дня на день у повному русі, без зупинки, зупинялися хіба, як спали. Ми мали теж теоретичні зайняття. Вивчали тактику при «зандкастен» — скрині наповненій піском, з якого формовано терен, з повтиканими деревцями, будинками й іншими топографічними знаками. Були й інші виклади. До театральної залі ходили ми на кінофільми й часом на виступи приїжджих артистичних труп.
Під час вистав у теплій театральній залі не можливо було втриматися від сну. А під час сну лунали «постріли» з животів сотні вояків. Швидкість і сила такого «стріляння» залежала від страви, яку вояки з'їли. Таке явище було й у польському війську й тому дражнили малих хлопців ті, що прийшли з війська: «Наїшся фасолі, будеш добре стріляти».
Пройшло латинське Різдво. Наближалося наше, Степан Гумінілович, що мене ледь не розбив на футбольному матчі у Гайделягрі, заложив хор — він був і музикант, грав на скрипці. Артист Євген Левицький поїхав до Львова і привіз строї для себе і свого брата Ореста на концерт. Це були козацькі строї, в яких виділялася велика козацька шапка.
Нас відвідав Альфред Бізанц. З ним прибуло ще дві-три особи. Про Бізанца я знав те, що він німець, служив полковником у Галицькій армії та говорить українською. Вони довго не затрималися, однак полковник Бізанц промовляв ентузіястично, з великим запалом. З його промови мені запам'яталися окремі фрази: «Ви тут, щоб з вас зробили вояків, правдивих вояків! Щоб вам військо пішло в кість і крів!».
Я не знав чому він до нас приїхав. Не знав і не питався. Мені вже так те військо «пішло було в кість і крів», що в мене притупилася цікавість, я виконував все, що треба було виконувати, виконував, не стараючися «перевиконати» норму, подібно, як вчився до матури після того, як зголосився до війська — щоб не перепасти. Не дуже я радувався, коли нам дали «обершіців», тобто рангу старшого стрільця; пройшов мимо мене, як тінь, той факт, що мене й інших іменували на «фюрсрбевсрбер», тобто кандидатами на старшин і могли взяти нас до старшинської школи. На це треба було писати свій життєпис і ствердити в ньому, що ти маєш середню освіту. Ніби казали, що треба мати свідоцтво, але про нього ніхто ніколи не питався.