Одначе одна подія багатьом дещо «напсувала крови». Коли ми приїхали до Ляуенбургу, нас пофотографували й видали нам німецькі «зольдбухи», тобто військові книжки. Через якийсь час нам їх відібрали й дали .дивізійні» військові книжки, які були в українській і німецькій мовах. Нас це збило з пантелику, бо ми думали, що чисто німецькі книжки в німецькому війську більше вартуватимуть, ніж українсько-німецькі. Але німецькі ми здали й про них забули.
Не проминуло нас тут і «світоглядове навчання». Але тут був більший «спец» від «світоглядів» ніж командир нашої сотні у Гайделяґрі. Викладав нам «світогляд» старшина, товстий, лисий, добрий балакун, або так йому здавалося, бо говорив із задоволенням. Біда була тільки в тому, що ми потомлені, як звичайно, на всіх лекціях спали. А його «світогляд» нас зовсім не цікавив. Він вживав усіх засобів, що стояли до його диспозиції, щоб втримувати серед нас «зацікавлення» до його викладів. Тому він час до часу наказував: «Встань!», «Сідай!», щоб ми розрухалися. Ми не радо підносилися зі стільців, але через хвилину знову поверталися до попереднього стану. Тоді він придумав інший спосіб. Він, очевидно, викладав свої світоглядні теорії при карті світу — як могло бути інакше: виклад світогляду без земної кулі немислимий. Тому, що карта була великого розміру, він мав довгий дерев'яний покажчик, з одного кінця грубий, як дрючок. Коли когось зауважив, що той здрімнув, то стукав його по чолі, щоб ми всі слухали його «світоглядові пророцтва» відносно Європи Назвав його «вебером» — будильником. На одній лекції не треба було його «векера» — вся кляса не стулила ока, коли він говорив про те, що «німецький світогляд» принесе Сходові Европи. Обіцяв із захопленням, що на Сході Европи після війни, яку Німеччина виграє, ми, як вояки військ СС, будемо упривілейована кляса, матимемо великі права, нам дадуть фільварки і ми будемо ними завідувати.
От, де кістка закопана? Ось що для нас готує великий фюрер! І почалося. Старші і мудріші між нами почали задавати запитання: «Як ви думаєте оберштурмфюрере, за що ми зголосилися воювати? За те, щоб німцям були призначені фільварки? Щоб наш народ був утерменшом? Ми не німці, ми українці. Ми не з Заходу, ми зі Сходу. Ми з України!»
Наш «світовиховник» зовсім збентежився. Він не сподівався почути такого від нас. Йому й не снилося, що ми, в німецьких уніформах, у «ваффен СС», ми, які виглядаємо так, як німці, робимо вправи краще за німецьких вояків, ми, українці, зі Сходу Европи. Після цієї лекції ще один чи два його виклади були мляві; він навіть не вживав свого «векера», а дозволяв нам дрімати і уві сні снити свій «вельтаншаунґ».
Що таке поняття про інших людей може існувати, навіть у людей доброї волі, може послужити наступний випадок. У стрілянні я мав добрі осяги, був одним з кращих у нашій сотні. Тому мене і ще чотирьох вояків вибрали на змагання цілої школи у стрілянні з малокаліберних рушниць. Але я ніколи не стріляв з малокаліберки, навіть у руках її не тримав. Перед самим змаганням нам дали нагоду вистрілити по п'ять набоїв і це все. Іди з цим на змагання. На щастя, на змаганнях ми всі п'ять стріляли до одного щитика і тому не знати було, хто скільки очок набив. Не зайняли ми першого місця, але зате дістали одну неділю вільну і квитки до Данцігу (Ґданська). їхали ми потягом, а з нами також Терлецький, який говорив дуже добре німецькою. До нашого купе всіли дві жінки, і Терлецький почав з ними розмову. Розговорилися. Вони побачили з нашої мови, що ми не німці і поцікавилися, хто ж ми.
— Ми українці.
— А звідки ви?
— Ми з України.
— З України? — дивуються німкені. — А де ж та Україна?
— В Европі, на Сході Европи, там де німці б'ються з більшовиками, — пояснюємо.
— То ви зі Сходу Европи!? — не можуть вийти з дива. — Ви виглядаєте як німці.
Ми дивуємося і не знаємо що думати.
— Ми вважали, що люди зі Сходу Европи не виглядають як люди. Вони подібні до людей, але живуть десь у землі, в землянках, у норах, — вияснює стара німкеня.