І могила. Висипана в 1921 році, заходом о. Івана Главацького, в пам'ять полеглим воїнам у Визвольних змаганнях, висока на 8 метрів, з 10-метровим залізним хрестом. На мурі було дві таблиці. На одній напис: «З нами Бог, розумійте язициси і покланяйтеся, яко з нами Бог».
Друга залишається символічно без напису, аж до незалежної Української держави.
Рік-річно на празник на Зелені свята народ з довколишніх сіл збирався біля могили. Польська поліція сторожила, щоб ніхто не повішав вінка на високий хрест. Все-таки знаходилися відважні хлопці й дівчата, що підбігали до могили, по сходах підходили під хрест і лізли, мов по драбині, на самий вершок, вішаючи звичайно терновий вінок із блакитно-синіми стяжками. Поліція їх арештувала. Традицію і національну свідомість не здушила й совєтська влада. На Зелені свята 1940 року, священик не вийшов з церкви до могили. Не було хоругов. Народ, вийшовши після Служби Божої, немов зачарований магічною силою, попрямував до могили, де всі поклякали й заспівали «Боже Великий…» З другим приходом совєтів у 1944 році, могила колола очі новій владі, яка планувала могилу знищити. Та в народі був впертий спротив. На наказ з'явитися на роботу, ніхто не прийшов. Врешті, могилу перенесено на цвинтар, здаля від шляху. В 1990 році могилу знову перенесено на старе місце і висипано ще вищу. На Зелені свята відбулося нове посвячення, на яке прибуло біля 20 тисяч народу. Навіть з Тернополя і Львова.
Згодом гімназія «Рідна школа», її вчителі, лекції, прочитані книги. Найболісніше й найглибше закарбувалася новеля Василя Стефаника «Сини», особливо кінець новелі.
— Послідний раз прийшов Андрій; він був у мене вчений. «Тату, каже, тепер ідемо воювати за Україну.» — «За яку Україну?» — А він підоймив шаблев груду землі та й каже: «Оце Україна, а тут і справив шаблев у груди — отут її кров, землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, каже, білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмивси та й бувайте здорові!» — Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. «Сину, кажу, та є ще в мене менший від тебе Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землію, аби воріг з цего коріння її не віторгав у свій бік».
— «Добре, каже, тату, підемо оба».
— Та як це стара вчула, то я зараз видів, що смерть обвиласи коло неї білим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, шо її очи віпали і покотилиси, як мертве каміне по земли. Так мені здавалоси, але світло на її чолі вже погасло…
— А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалека дивиласи, як з неба. А як я їх скидав на колії, том казав: «Андрію, Іване, взад не идіт, за мене памнєтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла…»
До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.
Пізнім вечером, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.
— Ти, небого, гет затихла, замертвіла, якби в тебе хто ніж упхав, не годна слова сказати… Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню…
Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:
— А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм Сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох.
І в найбільшій мірі насувалися на молоді голови, як нерозгаданий ребус: програні визвольні змагання.
Отже, дивуватися: чому?
Все це було у моїй підсвідомості, як підшкірна вода у і рут і встромиш у землю рискалем, і вода появляється.
І, як не дивно, батьки мене зовсім не відраджували. Бо як? Батько був шанований в селі, свідомо активний, був справником в кооперативі, радним у ґміні.
У нашому селі було багато поляків — одна третина на 500 господарств. Одна частина села так і називалася «Шляхта». Однак здобути більшість радних для українців у ґміні було не так легко. Перед виборами роздавали голоси (балоти) з відповідними надрукованими числами: одні таке-то число для українців, а інше для поляків. Коли батько йшов селом, біля одного обійстя господар підійшов до воріт, тримаючи в одній руці балот, а в другій прутик. Коли батько зблизився, він почав бити прутиком балот й повторяти, ніби до себе: «Хочеш бути радним? На маєш! На маєш!» Такі ситуації обговорювалося у нас у хаті, то я заслухувався і запам'ятав досі.