Німці не були певні, як нас називати. Спочатку: «СС-ґренадір»; відтак: «СС-фрайвіллігер-ґренадір»; потім: «фрайвілліґер-ґренадір»; врешті, «здеґрадували» нас до «ґренадір». В таких тонкощах назв ми не орієнтувалися, й ніхто з німецьких інструкторів нам не пояснив. Мабуть, вони, теж не були «втаємничені». В кожному разі ми зауважили, що німецьке командування нас не хоче навіть називати «ес-ес», нарівні з «СС — найкращими вояками на світі», як було написано на пропагандивних афішах.
Щойно після війни справа вияснилася. Це була нацистська політика. Коли одного вояка у кримінальному рапорті названо «український СС-манн» і справа стала відома СС-райхсфюрерові Гіммлерові, він видав розпорядження від 28 травня 1944 року: …«не вживати для членів чужої народности, які сьогодні підпорядковані СС-організаціям, так дорогої нам назви «СС-манн». Це довело врешті, до, типово по-німецькому видуманої, беззмістовної назви ранг, які давали у чужинецьких з'єднаннях: «ваффен-ґренадір» (від «ваффен-СС»). Цієї назви не можливо «змістовно» перекласти по-українському: «збройний ґренадир»(?). (В дивізії не притримувалися такої практики суворо, й навіть у військових книжках записували ранґу просто Freiw. Grenadier — доброволець ґренадир).
Харчування було непогане. Вразило мене, що на обід видавали з кухні до їдунки до м'яса картоплю… в лушпині. Вдома таку картоплю давали тільки свиням. І навіть моя мама почала обирати їм картоплю, бо журнал «Сільський господар» написав, що в лушпині багато отрути, шкідливої навіть для звірят. І в польському війську рекрутів «карали», заставляючи «чистити картоплю» в кухні. Як не дивно, однак незабаром я бажав, щоб і картоплю в лушпині мені давали бодай одну більше. Бо я почав відчувати не так голод, як неситість. Чекав я на свою чергу, коли мав виконувати службу в кухні. Не до роботи, а втримувати порядок при видаванні обіду. В кухні працювали цивільні польки (Гайделяґер був на польській території, посередині дороги між Львовом і Краковом). Тоді я дістав подвійну порцію м'яса й почвірну — скільки захотів — бараболі. Така нагода трапилася мені тільки один раз.
За весь час нашого вишколу ми стріляли гострими кулями на стрільниці один раз. Коли прийшла моя черга, я добре націлився, натиснув курок і … «фаркарта». (Біля цілі в окопі сиділи два вояки, які після кожного пострілу показували картку на держаку з числом, скільки стрілець набрав очок. Якщо стрілець не попав у мішеню, вони показували червону картку, яку німці називали Fahrkarte).
Я був дуже розчарований, бо стріляв по всіх приписах: націлювався, припиняв дихання, спускав курок… Бах!… Знову червона карта — не попав. Так я вистріляв п'ять набоїв і всі «Богові у вікна». Лежачи, я не запримітив, що мої «успіхи» обсервує командир нашої сотні, зупинившись біля мене. Врешті, запитався, чому я так погано стріляю. Очевидно, я зіпхав усю вину на рушницю, бо я добре націлююся, добре притискаю до плеча кольбу, прямо так, як мене вчили. Він не дуже мені вірив, але рішився сам спробувати. І по кожнім його вистрілі дістав червону карту — не попав. Тоді, щоб рятувати свій «гонор» вирішив, що ця рушниця нездала й наказав нашому чотовому виміняти її за кращу. Не знав я тоді, чи я ліпше за нього стріляв, чи він ліпше за мене. Але пізніше на підстаршинській школі я став одним з кращих стрільців, хоч також у критичний момент не списався як слід.
Вчили нас на рекрутському вишколі як робити «гінлєген» — «ауф, марш, марш!» Це по-українському: Лягай! Вставай! Бігом руш!». Муштра не обходилася без цих «гінлєґен» ніколи, навіть, як ми всі накази виконували якнайкраще. Тоді я переконався, що в війську нема справедливості, нема чого найліпше виконувати все, бо й так буде тобі «гінлєген». А може й треба було, бо казали нам інструктори, що це потрібно, що треба автоматично навчитися добре робити «гінлєген», щоб швидко ховатися від ворожого вогню. Найбільше кричали, як вояк лягаючи, підкидав вгору ноги, бо в такий спосіб — казали вони — твої ноги посіче кулемет. «Чим більше поту проллєш на вправах, тим менше крови проллєш на фронті» — такий був девіз вишколу. Та це, мабуть, була ще передпотопова воєнна мудрість, бо в модерній війні стільки засобів вогню — від кріса починаючи, а на катюшах і літаках кінчаючи, що тобі не тільки ноги повідбивають, підкидай їх чи ні, але нічого у твоєму тілі не проминуть — все просіють.