— Тільки понюхати! — реготався задоволено.
Командиром 3-ої чоти був «обершарфюрер», який тим відзначався, що не мав ані одного волоска на голові, руках, не мав брів ані вій на повіках і тому, на перший погляд, виглядав як сліпець.
О, і ще один привілей у війську СС — «пуф» (дім розпусти). На цьому полігоні він був положений в глухій закутані, під лісом. В ньому виконували свою «службу» майже виключно польки. Кружляли історії про кохання вояків з цими дівчатами, їхні заздрощі, з нюансами, як у бульварних романах. Згодом у вишкільному таборі у Нойгаммері деякі наші проворні «підприємці» випозичали свої уніформи стаціонуючим поблизу вермахтівцям, котрі в себе такого привілею не мали, а за сексом, сказати б по-американському, були «крейзі».
Я ще одну прикмету набув у війську — не міг доволі виспатися. Де не приляг, відразу засинав. Думав: може це хвороба — сплячка? Пізніше привик. Коли зараз по війні американський письменник-нобелівець Джон Стейнбек відвідав СРСР, захоплюючись особливо Україною, йому приділений водій автомобіля, демобілізований солдат, відразу засипляв, як тільки зупинявся на кілька хвилин.
— Це військова навичка, — зауважив Стейнбек, — ми в американській армії також використовували так кожну вільну хвилину.
Чи була ще якась інша подібність між тими трьома арміями?
Найважче було втриматися від сну на лекціях, на яких інструктори викладали про «військову штуку». Це були назви кріса і частин кріса, скоростріла, хлібника, камаші, черевика, шолома, хустинки до носа й т. і. — все по-німецькому. До того треба було вивчити команду: штільгештанден! — струнко! гінлєген! — лягай! Ґерет авфнегмен! — підібрати з землі спорядження і багато чого іншого. Дехто пробував стати «двоязичним» — говорив на вправах по-німецькому, а після вправ — по-українському, мовляв: німецька мова більш бойова, ніж українська!
Пішли до українського війська, щоб вчити німецьку мову?!
Уже в роки після війни я прочитав перший наказ про творення галицької дивізії, в якому недвозначно стояло: командна мова — галицька; наказова мова — німецька. Була б велика пацалиха для нас почути, як німці командували б: струнко! лягай! ходом руш! Або вимовляли б: скоростріл, кріс? (Про той наказ, мабуть, крім командира дивізії, ніхто більше не знав). А' наш народ і так віками привик вивчати чужі мови й виконувати чужі команди.
Ще одна заввага: Гіммлер не хотів офіційно визнати, що в дивізії служать українці, незважаючи на логічні й наполегливі протести губернатора Вехтера, тому навіть видав наказ до його шефів управлінь (8 липня 1943 року), яким заборонив їм «говорити про українську дивізію чи українську народність». Щойно в листопаді 1944 року змінив назву з «галицької» на «українську дивізію».
Спали ми також на лекціях «вельтаншавліхе шулюнґ», тобто «світоглядового виховання». Збиралася ціла сотня й я знаходив собі затишне місце, в холодку під деревом та відразу тонув у свій власний «шулюнґ» — сон. Все таки треба було бути обережним, щоб тебе не запримітив підстаршина, і я спав, як заєць при дорозі — час від часу будився. У таких хвилинах, як у проблисках сонця серед затьмареного неба, я слухав, що наш сотенний-оберштурмфюрер розповідав: як нам добре житиметься після перемоги, що мудрий Гітлер про нікого не забуде. І як перекладав «дольмечер» Вашкович. Той своє, а цей своє — той про фюрера, а цей про головного отамана, той про есесів, а цей про січових стрільців. Очевидно, Вашкович вставляв своє перелицьовування зрідка, щоб воно не було намацальним. Однак часом заходив перекладацький комізм, немов ненавмисне сказаний жарт. Тоді сотня вибухала сміхом, а сотенний допитливо дивився на Вашковича, який поважно вияснював, що не завжди так швидко вдається переложити тонкощі викладу, а вояки, як вояки, мають своє питоме відчуття гумору. Сотня втихала, а оберштурмфюрер продовжував «шулюнґ».
Любив я грати в футбол. Один раз наша 10-та сотня виступала проти іншої, і я переставився зі своєї звичайної позиції півзахисника на нападника. Мав добру нагоду забити голя, вийшовши один на один з воротарем. Воротар в такій ситуації вибігає, щоб звузити кут льоту м'яча на ворота, й ми зударились. Згідно з законами фізики, більше тіло має дужчу силу, й так я опинився на землі, а м'яч покотився далі по інерції. Добре, що не зазнав більшої травми. Відтоді більше у футбол я у війську не грав, аж мені знову закортіло заграти у полоні. У матчі старшин проти всіх інших я забив перший гол, елегантно поціливши в нижній кут воріт. Той матч ми й так програли.
Воротаря я добре запам'ятав з вигляду і легко пізнав його у підстаршинській школі, а на старшинському вишколі він був старшим (старостою) нашої чоти — юнкершафту. Це Степан Гумінілович — диригент хорів, композитор.