Прибувши на Лисоню, курінь Ґорука зумів зупинити російський наступ і навіть спробував повернути втрачені позиції. Проте, незважаючи на бойовий запал, не зміг цього осягнути, оскільки російська артилерія засипала стрільців градом вогню. Після двох невдалих спроб закріпитись наверху, він зайняв резервну оборонну лінію на західному узбіччі гори, між частинами 310–го та 81–го полків. Незадовго до цього найкращим чином проявив себе один із його підрозділів — чета хорунжого Євгена Ясеницького, яка несподіваним ударом розбила ворожі відділи і визволила з неволі командування І–го куреня та частину сотні Будзиновського. Чимало росіян при цьому було захоплено в полон, а тих, що спробували втекти, викосили стрілецькі скоростріли.
Близько полудня бойові дії на Лисоні, якщо не зважати на невгамовну артилерію, вщухли. Ворожі сторони, готуючись до чергової проби сил, підтягували підкріплення, підбирали поранених, хоронили вбитих. Стрілецькі позиції було зміцнено двома неповними австрійськими куренями і частинами баварського 4–го запасного піхотного полку[102], які розташувалися відповідно справа і зліва від стрільців.
Удосвіта наступного дня, 4 вересня, бої відновилися успішною атакою І–го куреня УСС. Несподіваним маневром він здобув ближні окопи росіян над Ценівкою та захопив полонених і скоростріли. Невдовзі в наступ пішов ІІ–й курінь. Однак через брак координації, пасивність деяких союзницьких частин та небезпеку оточення стрільці обох куренів змушені були відступити, зазнавши при цьому значних утрат. Лише ввечері, після півгодинної потужної артпідготовки, почався загальний наступ, у ході якого УСС разом з німецькими й австро–угорськими підрозділами відвоювали в противника раніше втрачені позиції. Отже перша спроба росіян прорвати фронт під Бережанами, незважаючи на цілу дивізію їхньої добірної піхоти та значну кількість артилерії, зазнала фіаско.
Значною мірою перемогу союзних військ забезпечили Українські Січові Стрільці, які завдяки власному героїзму не лише зупинили російський наступ у момент найбільшого ослаблення фронту, але й тривалий час стримували переважаючі сили ворога та першими кидалися у контратаки, додаючи відваги австрійським і угорським підрозділам. Не випадково командир одного з російських полків, якому протистояли усуси, попереджував наступника, що прийшов зі своїми частинами йому на зміну: «Против вас сєчевиє стрєлкі, хорошо мерзавци бются, не зєвайтє!»[103] Лисоня стала вічним символом великої ідеї боротьби за волю України, доказом незламності духу та бойової сили українського стрілецтва. Та водночас вона була і мовчазним свідком найкривавішої трагедії за всю історію УСС: протягом Лисонської битви леґіон утратив майже 700 вояків, з них 81 вбитими, 293 пораненими і 285 полоненими[104]. Найбільшими були втрати серед старшинського корпусу: з 44 старшин у строю залишилося тільки 16[105]. Окрім уже згаданих, полягли в бою хорунжий Ярослав Кузьмович, підхорунжі Василь Сторожук і Степан Томенко; поранення отримали сотник Роман Дудинський, поручник Осип Яримович, четар Богдан Гнатевич, хорунжі Євген Ясеницький, Тадей Ковалик, підхорунжі Олекса Грабар, Володимир Лісковацький та інші.
З настанням затишшя на фронті леґіон УСС, що зменшився до чотирьохсот стрільців, було поповнено двомастами новобранцями з Коша і 15 вересня переведено в запас дивізії до Посухова. Але вже наступного дня, коли росіяни прорвали оборону турецької дивізії на пагорбі Дикі Лани поблизу Посухова, йому разом із союзниками довелося рятувати загрозливу ситуацію. Під час бою стрільці вперше застосували нову тактику нападу — наступ «хвилями», який вівся кількома рідкими (стрілець від стрільця на 10–15 кроків) рядами (розстрільними) на відстані 50 кроків один за одним. Це дало можливість не лише викликати у противника враження ніби наступ ведеться великими силами, але й звести до мінімуму власні втрати, які обійшлися одним убитим і кільканадцятьма пораненими. До 9–ї години вечора лінію оборони турків було відновлено. При цьому усуси полонили, за різними даними, від 200 до 300 російських вояків[106].
Після перемоги на Диких Ланах леґіон УСС перебрався до Потутор, де зайняв свої колишні позиції на східних окраїнах села, від устя Ценівки до шляху, що веде до Бережан. Справа від нього розташувалася турецька дивізія, зліва — 310–й угорський полк. Надіючись на тривалий перепочинок, стрільці взялися до облаштовування своїх окопів. Проте на заваді їм став черговий наступ росіян, що заповзялися добути Бережани. Він розпочався 29 вересня сильним артилерійським обстрілом, який тривав майже добу. Близько полудня 30 вересня піхотні і кінні частини противника перейшли в наступ і, прорвавши оборону сусіднього угорського полку, до речі, в тому самому місці, що й 14 серпня і 2 вересня, долиною Золотої Липи зайшли в тил леґіону УСС.
Уже з самого початку бою стрільці помітили, що ворог намагатиметься взяти їх в оточення, з якого самостійно вибратися буде неможливо. Найкращим виходом зі складного становища став би відступ. Однак на запит команданта леґіону УСС, як діяти, командування бригади наказало те саме, що й рік тому І–му куреневі під час бою під Соколовом: «Держатися до останнього! Поміч вишлють»[107]. Покладаючись на обіцяну допомогу, стрільці, оточені з трьох боків переважаючим ворогом і відрізані від решти фронту непрохідними заплавами Золотої Липи і самою рікою, трималися кілька годин, відбиваючи щораз нові атаки ворога. Та після виснажливої чотиригодинної оборони, так і не дочекавшись ні підмоги, ні поповнення витрачених боєприпасів, ті усуси, що залишилися живими, потрапили у ворожий полон. (Цілком вірогідно, що такий перебіг подій був запрограмований кимось із українофобів у штабі корпусу Гофмана, адже прагнення ліквідувати формацію УСС відчувалося протягом усієї війни). Врятуватися вдалося лише підполковнику Вариводі, його помічнику четарю Панчаку та ще приблизно двадцятьом стрільцям на чолі з четарем Трухом, які зуміли прорвалися крізь ворожий заслін і дістались до Бережан.
Тим часом австрійське командування, скориставшись героїчною обороною Потутор, де стрілецтво прикувало до себе переважну більшість бойових сил ворога, встигло підтягнути резерви і на другий день зуміло зупинити російський наступ, але самих Потутор відбити вже не вдалося. Для цього, як влучно підмітили автори «Історії українського війська»[108], не стало УСС.
Так катастрофічно завершився 1916 рік для леґіону УСС, який лише протягом вересня у найкривавiших за весь час свого iснування боях на Бережанщинi втратив убитими, пораненими i полоненими понад 1300 чоловік[109]. Бойова формацiя фактично перестала iснувати, а її рештки — близько 150 чоловік[110] — разом із канцелярією, обозом та іншими допоміжними підрозділами під командуванням четаря Івана Цяпки перебралися до Коша і Вишколу УСС[111], що перебували в селах Пісочна і Розвадів коло Миколєва над Дністром. Відновлення боєздатності та поповнення особового складу, якому, щоправда, австрiйське командування чинило постiйні перешкоди[112], тривали там до березня 1917 року. На фронті під Бережанами залишилася лише вціліла технічна сотня УСС, що під час бою 30 вересня працювала в Посухові. Тоді ж командування 7–ї австрійської армії, яка з останніх сил боролась у південно–східних Карпатах, зажадало від леґіону УСС відправити на допомогу бодай одну сотню стрільців. У другій половині жовтня зі «старої войни», тобто досвідчених січовиків, було сформовано так звану Гуцульську сотню, що нараховувала до 200 вояків, головним чином гуцулів. 27 жовтня вона під проводом четаря Миколи Никорака (згодом його заміняли четар Альфонс Ерле, німець за нацiональнiстю, сотник Омелян Левицький, четар Іван Бужор) відбула в Карпати, в околиці полонини Кирлибаби, де перебувала до середини 1917 р. Там Гуцульська сотня особливо відзначилась у боях поблизу гори Присліп, де 1 грудня спільно з німецькими частинами розбила росіян, та 31 березня, коли взяла в полон російську залогу з 45–ти чоловік разом із командиром та захопивши при цьому скоростріл і міномет[113]. 27 червня 1917 р. вона повернулася до леґіону УСС.
106
[92] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 338; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 71.
109
[95] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 593, арк. 6; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 13.
111
* Вишкіл УСС – підрозділ, основним завданням якого було вiйськове навчання новобранцiв УСС i тих стрiльцiв, якi поверталися до леґiону пiсля хвороб і поранень.