Переважала молодь, яка, як свідчить аналіз цілого ряду джерел, йшла цілком свідомо, без особливої спонуки чи агітації. Це був закономірний результат передвоєнної праці сокільсько–січових, пластових та стрілецьких організацій.
Активність, з якою українці організовували своє військо, занепокоїла австро–польську адміністрацію. Вона почала чинити всілякі перешкоди мобілізації українських добровольців. Були випадки, коли їх навіть арештовували та відправляли в концентраційні табори; переслідували і їхні сім’ї. Дуже часто це була робота польських шовiнiстiв, якi, використовуючи воєннi умови, намагалися розправитися з українцями та не допустити до створення їхнiх вiйськових формувань.
Крiм пiдступiв мiсцевої адмiнiстрацiї, стрiлецьку органiзацiю вже з самого початку обмежувала й австрiйська вiйськова влада, котра хоч i дозволяла творити леґiон, та вiдмовляла йому в тих правах, якi мала регулярна армiя. Зокрема, крiм того, що до леґiону забороняли вступати вiйськовозобов’язаним, до нього дозволяли брати тiльки тих добровольцiв, якi зголошувалися самi, без будь–якої агітації[9]. Такий захiд на практицi, враховуючи ставлення мiсцевих органiв влади до створення українського вiйська, приводив до обмеження поiнформованостi українцiв про органiзацiю леґiону УСС.
Проте, незважаючи на таку протидію та ряд об’єктивних перешкод, зокрема, швидку окупацiю краю росіянами, відсутність транспорту, який використовували тiльки для воєнних потреб та iнше, за три тижні до УСС зголосилося близько 28 тисяч чоловік. Статистичний аналіз дає підстави стверджувати, що добровольці представляли всі суспільні верстви та майже всі професії й землі галицьких українців[10]. Це свідчило, що національна ідея в тій чи іншій мірі захопила все суспільство, а найбільше молодь, яка й стала основою тих трьох десятків тисяч добровольців, котрі йшли боротися за державну незалежність.
Поряд iз ентузiазмом, який охопив галицьке українство на початку вiйни, проявлялися i внутрiшнi клопоти, що негативно впливали на процес організації леґіону УСС. Сюди відносяться: брак необхідних коштів, нестача військових інструкторів (незважаючи на обіцянки австрійської військової влади направити для УСС 100 старшин–українців, прибули лише близько 20–ти), спорядження та зброї, непорозуміння в галицько–українському політичному проводі. Зокрема, остання обставина привела до того, що командантом стрілецького леґіону було призначено Михайла Галущинського, директора Рогатинської гімназії, який, за його ж словами, не мав ніякого поняття про військову організацію[11]. Не до кінця уявляли собі українські політики й якими мають бути мета та завдання стрілецької формації. Внаслідок такої невизначеності, домовленості, укладені з урядовими колами Австрії про те, що стрільці будуть особливим відділом з військово–політичним завданням, австрійське командування на практиці ігнорувало. Тому ті успіхи, яких УСС згодом добилися в національно–політичній та культурницькій сферах, були результатом не якихось домовленостей, а винятково їхньої ініціативи й наполегливості.
Найдошкульнішого удару добровольці зазнали в Стрию, куди перебралися через стрiмкий наступ росiйських вiйськ. На початок вересня там зосередилося близько 8–10 тисяч чоловік[12], решта ж добровольчих відділів не зуміла дiстатися до місця загального збору, оскільки більшість галицьких повітів окупував ворог. Саме в Стрию австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично настроєної української молоді та спонукуване польськими політичними колами, повідомило про обмеження чисельності леґіону до 2,5 тисяч. Спроби протестувати проти цього, як і проти вимоги скласти присягу на вiрнiсть Габсбурзькiй династiї, були марними: ворожi сили могли використати їх, аби звести нанiвець українськi плани щодо створення власного вiйська.
Третього вересня на загальному зборi було видiлено 2500 стрiльцiв, якi мали залишитися і, відповідно, змушенi були прийняти австрiйську присягу. Тодi ж, як свiдчать очевидцi[13], завдяки старанням майбутнього стрiлецького iдеолога Дмитра Вiтовського, було складено й iншу — таємну присягу на вiрнiсть Українi. Подальшi подiї показали, що саме остання присяга стала моральним iмперативом для новiтнього українського вiйська. Його ядро склали активісти січово–сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Серед них згаданий вже Дмитро Вітовський, Іван Балюк, Сень Ґорук, Гриць Коссак, Лев Лепкий, Осип Назарук та інші.
Створення леґiону Українських Сiчових Стрiльцiв ознаменувало вiдновлення збройної боротьби за волю України. Хоча його становлення вiдбувалося в структурах австрiйської армiї — то був тодi єдиноможливий шлях до органiзацiї українського вiйська — це не означало, що стрiлецтво вiдстоюватиме чужi йому iнтереси. Об’єднуючи кращi сили молодi, якi представляли практично всi суспiльнi верстви Галичини, леґiон УСС став втiленням передової полiтичної думки i виражав сподiвання нацiонально свiдомої частини галицько–українського суспiльства на виборення Української держави. Першим доказом того, що з самого початку свого iснування Українські Січові Стрільці стояли на нацiональних позицiях, були їхнi спроби вiдмовитися складати присягу на вiрнiсть Габсбурзькiй династiї, якi хоч i не увiнчались успiхом, зате чiтко визначили стрiлецькi прiоритети.
З початком Першої світової війни територія Західної й певною мірою Центральної України стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Тут зійшлися разом зі своїми менш потужними союзниками старі супротивники — Австро–Угорщина й Німеччина, з одного боку, та Росія, з другого. Аж до початку 1918 р. лінія фронту проходила через українську територію. Більшість земель Наддніпрянської України, як прифронтова зона, перебували під юрисдикцією Київського військового округу.
Ареною жорстоких, кровопролитних боїв стала територія Східної Галичини, Північної Буковини і частково Закарпаття під час запеклої Галицької битви, що тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р. Австро–угорську армію було розгромлено, вона втратила понад 336 тисяч солдатів. Галичина й Буковина опинилися під окупацією царської Росії. Російські дивізії штурмували карпатські перевали.
За сім місяців російської окупації царська адміністрація при допомозі місцевих москвофілів свідомо знищила тут все, що було українським: гімназії, близько сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні «Просвіти», наукові, освітні, господарські, спортивні організації. Конфіскації і знищенню підлягали українські книжки. Почалося переслідування греко–католицької церкви. Митрополита Андрея Шептицького заарештували і депортували в Росію. Незавидною була доля й простих українців: якщо спершу їх мордували, відступаючи, австрійські й мадярські вояки, повіривши польській адміністрації краю, що причиною поразки стала «зрада українців», котрі нібито таємно симпатизували й допомагали росіянам, то з приходом російської армії над ними всіляко збиткувалися вже за «мазепинство». У той час тільки через львівські розподільчі тюрми вглиб Росії було вивезено понад 12 тисяч заарештованих. Серед них були відомий освітній діяч, організатор антиалкогольного руху, редактор видань «Просвіти» Юліан Балицький, громадсько–політичний діяч, учений, журналіст Володимир Охримович, громадський і економічний діяч Микола Заячківський, видатна діячка громадського, освітнього і жіночого руху Константина Малицька, громадський діяч, журналіст і видавець, один із засновників НТШ Кость Паньківський, громадсько–політичний діяч, адвокат, засновник та керівник низки українських економічних інституцій Степан Федак, визначний український філолог, музеє– і мистецтвознавець, член НТШ Іларіон Свєнціцький, громадсько–політичний діяч, посол до австрійської Державної ради, один із організаторів леґіону УСС Тимотей Старух та інші.
9
[4] Про сiчовий рух // Запорожець. Календар для народа на 1921 р. – Вiдень, 1920. – С. 45.
10
[5] Лазарович М. Українські Січові Стрільці: національно-політична та культурно-просвітницька діяльність. – Тернопіль: Економічна думка, 2000. – С. 43.
11
[6] Галущинський М. З Українськими Сiчовими Стрiльцями. – Львiв: Діло, 1934. – С. 6, 8, 11.