Трохи згодом, наприкiнцi серпня 1918 р., той же Вiтовський, iнструктуючи четаря УСС Євгена Рабiя, який разом iз четою стрiльцiв вирушав до старшинської школи в місто Кам’янку Струмилову, що на Львiвщинi, наголошував, щоб він постiйно контактував з місцевою українською громадою[278]. УСС також підтримували зв’язки з деякими українськими полiтиками у Львовi[279], особливо тими, якi не тiльки надiялися на примарну допомогу Австрiї, а й самi виявляли iнiцiативу в боротьбi за українську державнiсть.
Переїхавши на Буковину, Українські Січові Стрільці ще наполегливiше стали готуватися до майбутнього виступу, всіляко намагаючись перевести леґiон до Львова, де б вiн мав бiльше можливостей для органiзацiйної та полiтичної діяльності. Проте цього не змогли добитися нi українськi полiтики, нi архікнязь В. Габсбурґ. Вiдень не хотiв дратувати полякiв присутнiстю УСС у Львовi[280]. Більше того, на вимогу австрійських властей ще на початку лютого 1918 р. було ліквідовано навіть Збірну Станицю УСС[281] у Львові[282]. Тим часом у всiх частинах леґiону проходили наради, на яких обговорювали загальнополiтичну ситуацiю та завдання УСС. 9–10 жовтня у Чернiвцях вiдбулося кiлька засiдань гуртка, який об’єднував 10–12 стрiлецьких старшин i пiдстаршин. Вони обговорювали план наступних дiй[283].
На жаль, деталі цих засідань, як і персональний склад гуртка, — нам невідомі. Але, очевидно, це було керiвне ядро, котре визначало полiтичну стратегiю Українських Січових Стрільців, бо одразу пiсля засiдань пiдхорунжого Дмитра Палiїва, який також брав у них участь, направили до Львова для роботи у Центральному Військовому Комітеті. Проходили також наради старшин, пiдстаршин та стрiлецтва. Вони відбувалися таємно вiд Вільгельма Габсбурґа[284], якому стрiльцi хоч i симпатизували, проте не довiряли справи, пов’язаної з долею краю, тим бiльше, що майбутня акцiя мала як антипольський, так i антиавстрiйський характер. Не розкривали УСС своїх планiв i деяким стрiлецьким старшинам, зокрема, сотниковi Осипові Микитцi[285] — тодішньому командантові леґіону, котрий, на їх думку, дотримувався австрофiльських поглядiв.
На відміну від стрілецтва, галицько–український полiтичний провiд, сподіваючись, що Австрiя передасть українцям їхні землі, не робив нiяких крокiв усупереч iнтересам iмперiї, пiдтримуючи її до останнiх днiв iснування. Відомо, наприклад, що навіть улітку 1918 р. голова Української Парламентарної Репрезентації Євген Петрушевич запевняв австрійські власті, що «... наш народ вірно стоїть на охороні інтересів держави... Зірка Габсбурзької династії все ще світить ясно і яскраво на нашому небосхилі»[286]. Подібні заяви робилися й іншими українськими політиками[287]. А австрійський уряд тим часом на офіційний запит поляків від 9 жовтня 1918 р. про передачу всієї Галичини, в тому числі й її української частини, до складу Польщі висловлював їм підтримку[288]. Навіть тоді, коли держави, що входили до складу Австро–Угорщини, відвернулися від неї, український політичний провід залишився вірним їй. Про це свiдчило i збереження Українською Нацiональною Радою (новим вищим представницьким органом, передбаченим манiфестом цiсаря вiд 16 жовтня 1918 р. про перебудову Австрiї на принципах федерацiї) правничо–державних зв’язкiв Української держави, проголошеної 18–19 жовтня 1918 р. на захiдноукраїнських землях, iз агонiзуючою Габсбурзькою династiєю[289]. Таке рiшення УНРади викликало величезне невдоволення серед значної частини галицько–українського суспiльства, зокрема УСС, які вимагали негайного об’єднання всiх українських земель в одній державі[290].
Стрiлецтво, незважаючи на те, що архікнязь Габсбурґ надiслав напередоднi засiдання Української Національної Ради Костю Левицькому телеграму, в якiй просив «проголосити самостiйне королiвство у вiрностi династiї i скiптровi цiсаря Карла»[291], залишилося вiрним iдеалам самостiйної соборної України. Поручник УСС Володимир Старосольський пiдкреслював: «Настрiй стрiлецтва, старшин i мужви (рядовикiв. — Авт.) — супроти рiшення з 18 i 19.10 був просто бунтарський. Усi домагалися проголошення з’єднання з Великою Україною»[292].
Стрiльцi були переконані, що цi рiшення є полiтично компрометуючими, спрямованими проти волi всього суспiльства, i не мають нiякого виправдання. Вихiд iз ситуацiї вони бачили тiльки один: скасування згаданих рiшень, негайне об’єднання з Великою Україною[293]. Резолюцiї з такими вимогами ухвалювали збори сотень i надсилали керiвництву УНРади[294]. Окремi стрiльцi брали участь i в студентських вiчах[295], де, окрiм жовтневих ухвал української Конституанти, обговорювали i питання можливої боротьби за владу в краї.
24 жовтня 1918 р. в Чернiвцях, у розташуваннi Вишколу, вiдбулися збори старшин УСС, на яких обговорено тодiшнє становище Австрiї i полiтичну ситуацiю. Було прийнято резолюцiї, в яких зазначено, що безпосередньою метою нацiональних змагань є соборна, вiльна, самостiйна Українська Республiка[296]. Це рiшення стало своєрiдним пiдсумком тих дискусiй, якi стрiлецтво вело щодо ухвал вiд 18–19 жовтня.
На тих же зборах йшлося й про пiдготовку до збройного виступу. В зв’язку з цим постало питання про керiвника майбутньої акцiї, бо стрiльцi рiзко виступили проти кандидатури архікнязя Вiльгельма, мотивуючи це тим, що вiн мало що може зробити, а також не бажаючи через нього ускладнювати стосунки з Антантою[297]. Учасники зборів висловилися за обрання командантом леґiону сотника Дмитра Вiтовського, якого підтримувало i стрiлецтво. Але оскільки вiн мав вiдбути до Львова, щоб очолити Центральний Вiйськовий Комiтет, на цю посаду обрали сотника УСС Осипа Букшованого[298]. Згаданим рiшенням Українські Січові Стрільці розiрвали навіть формальнi зв’язки з австрiйською владою.
Що ж до ЦВК, то його доволі млява робота пожвавилася з приходом туди в першiй половинi жовтня представникiв стрiлецтва — поручника Володимира Старосольського, сотника Никифора Гiрняка, пiдхорунжого Дмитра Палiїва, а згодом й iнших. Саме завдяки їх впливовi Комiтет вирiшив «боротися пiд знаменом соборної України»[299]. Особливо слiд вiдзначити Дмитра Палiїва. Прибувши до Львова 12 жовтня 1918 р. та перебравши на себе функцiї органiзацiйного референта, він поклав край безплiдним нарадам і насамперед розробив план дiяльностi Центрального Військового Комітету. Його основними складовими були: встановлення зв’язків з усіма місцевостями краю та поділ його на округи; підготовка населення до майбутньої акції; призначення повітового та місцевого керівництва повстанням; налагодження контактів з військовими частинами, де українці становили більшість[300]. Д. Паліїв, власне, започаткував цiлеспрямовану пiдготовку до майбутнього виступу, котру здiйснювали з його безпосередньою участю та пiд його наглядом.
280
[259] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 24, арк. 28-29; Паліїв Д. Листопадова революцiя... – С. 23.
281
* Збірна Станиця УСС – підрозділ, який займався набором добровольців, опікувався тими стрільцями, що перебували поза межами леґіону, збирав й відсилав до Коша вилікуваних після поранень і хвороб.
284
[262] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 14, арк. 3, 5, 6; Дiло. – 1928. – 1 лист.; Пеленський Д. Осiнь 1918 р. // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1934 р. – Львiв, 1933. – С. 77.
285
[263] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 14, арк. 6; Щуровсьий В. Спомини... – С. 222; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – Ч. 2. – С. 45-46.
286
[264] Карпенко О. Листопадова 1918 р. нацiонально-демократична революцiя на захiдноукраїнських землях // Український історичний журнал. – 1993. – № 1. – С. 18.
289
[267] Дiло. – 1918. – 20 жовт., – 1928. – 1 лист.; Карпенко О. Назв. праця. – С. 18; Цегельський Л. Вiд легенд до правди... – С. 33; Левицький К. Великий Зрив... – С. 93, 109.
290
[268] Долинський Д. Крик життя. Боротьба Українського Народу за волю й незалежнiсть // Серед бурi. Лiтературний збірник. – Львiв, 1919. – С. 267; Левицький К. Великий Зрив... – С. 116-117.
298
[276] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 14, арк. 6-7; Р-кий I. Спомини... – № 1. – С. 9.