Читать онлайн "Машерують наші добровольці…" - Лазарович Микола - RuLit

Незважаючи на вкрай обмежений час та на деякі несприятливі обставини, зокрема, протидію австрiйських властей та вiдсутнiсть сотника Вiтовського, котрого затримував у Чернiвцях архікнязь Габсбурґ^[301], ЦВК i особисто пiдхорунжий Палiїв провели велику роботу. Їм удалося налагодити органiзацiйнi зв’язки з провiнцiєю, де в бiльших мiстах створено окружнi вiйськовi команди, котрi в ході революцiйних подiй стали органiзацiйними центрами. Встановлено контакти з деякими вiйськовими частинами з українською бiльшiстю, якi перебували як у краї, так i поза його межами^[302]. Певних результатiв досягнуто i в Львовi, де готували свiдомих українських вояків для майбутнього виступу.

Загалом приблизна кiлькiсть українських регулярних вiйськ, на якi можна було розраховувати, становила близько 2400 жовнiрiв, в тому числі 800 чоловік старшого віку з Вартового куреня, що не представляли бойової вартості, i 60 старшин^[303]. За iнiцiативою Д. Палiїва була створена розвiдувальна служба, яка дiяла перед повстанням i пiд час його здiйснення^[304]. Але всіх необхiдних заходiв здiйснити не вдалося, що негативно позначилося на ходi нацiональної революцiї.

Дмитро Палiїв, аналiзуючи згодом діяльність Центрального Військового Комітету, зазначав, що навiть якби там перебували не прості люди, а генiї, то i їм не вдалося б за п’ятнадцять днiв зробити те, що було занедбано за всю вiйну або хоч би вiд часу революцiї у Великiй Українi^[305]. I можна зрозумiти гiркоту слів Палiїва, бо саме вiн задовго до вирiшальних подiй пропонував розпочати пiдготовку до них, але його не підтримав український полiтичний провiд.

Все iнтенсивнiшою ставала праця i в леґiонi УСС. Там нагромаджували запаси зброї, боєприпасiв, амунiцiї, пiдготовляли списки австрiйських складiв, розташованих на пiвночi Буковини та в схiдних повiтах Галичини, якi планували захопити в момент виступу^[306]. Вiдбулися переговори з представниками київських Сiчових Стрiльцiв щодо координацiї дiй, спiвпрацi та взаємодопомоги^[307]. Частина УСС прибула до Львова для надання допомоги Центральному Військовому Комітету^[308]та в провiнцiю для органiзацiї захоплення влади. В окремих повiтах стрільці проводили вiйськовi навчання мiсцевої молодi, яка також мала взяти участь у грядучих подiях^[309]. Здійснювали в стрiлецькому середовищi й деякi iншi заходи, зокрема, спрямовані на зміцнення кадрового потенціалу^[310]. Це свiдчило, що стрiлецтво цілком усвідомлювало свою роль у наступних важливих для української справи подiях.

29 жовтня до Львова нарештi прибув сотник Вiтовський, який уже наступного дня на засiданнi ЦВК перебрав на себе функцiї керiвника майбутньої акцiї (з 27 жовтня їх виконував поручник Петро Бубела)^[311]. Вiдтодi, незважаючи на те, що дата виступу не була вiдома, Центральний Військовий Комітет почав працювати як вiйськовий штаб з пiдготовки повстання. «З приїздом полковника^[312] Д. Вітовського до Львова, — згадував четар Степан Ріпецький, — справа збройного перевороту не була ще конкретно вирішена, ніхто ще не думав про нього, як про завдання найближчих днів. Прибувши до Львова Вітовський зараз зорієнтувався в ситуації і зрозумів вагу хвилі. Обнявши провід військової організації, перебрав на себе всю ініціятиву акції й рішив діяти негайно з повною енергією в ціли перебрання влади вже в найближчих днях. Цей дух ініціятиви і негайної революційної дії запанував серед загалу членів УГВК^[313], які не ждучи на опінію й інструкції політичного проводу розпочали серйозні підготовні заходи в ціли негайного виконання перевороту»^[314].

Не вiдставали й поляки, якi з набагато бiльшим розмахом, нiж українцi (якщо з українського боку на органiзацiю повстання було витрачено всього 9000 крон, то з польського — 100 000 крон i 50 000 франкiв) та майже не криючись вiд австрiйських властей, також готувалися до захоплення влади^[315]. Командант жандармерії Галичини і Буковини генерал–майор Фішер доповідав у Відень, що «леґіонери вільно кружляють по вулицях Львова, для них збираються гроші, одяг і т. д., навіть вербуються добровольці», що ці організації мають зв’язок з Варшавою, Краковом, Лодзем і представниками Антанти^[316]. 26 жовтня він уже прямо телеграфував до Відня, що у Львові йде «підготовка путчу з боку поляків»^[317]. 28–30 жовтня відбулися таємні наради, на яких обговорювалися організаційні питання захоплення влади. Там же 28 жовтня було створено Польську ліквідаційну комісію, яка мала перебрати владу в Галичині^[318]. Польські військові частини отримали наказ начальника польського генерального штабу генерала Розвадовського «на випадок конфлікту (з українським військом. — Авт.) треба його роззброїти, перешкодити кожному виступові, проступки карати безоглядно...»^[319].

У таких умовах 31 жовтня приблизно о 6–й годині ранку члени ЦВК дізналися, що австрiйський намiсник у Галичинi отримав наказ iз Вiдня «передати владу тому, хто має силу i хто по неї перший зголоситься»^[320]. Невдовзi вони прочитали у вранiшнiх польських газетах, що 1 листопада до Львова прибуває з Кракова Польська лiквiдацiйна комiсiя для встановлення влади на територiї Схiдної Галичини. Водночас польський уряд у Варшаві призначив князя Вітольда Чарториського своїм генеральним комісаром для всієї Галичини^[321]. Стало очевидним, що необхiдно негайно починати рiшучi дiї. Але замість цього українське керівництво продовжувало радитися з представниками конаючої Габсбурзької iмперiї. Наслiдком цих нарад стало рiшення австрiйського уряду, що виглядало як глузування над українцями: за кiлька годин до повстання їм обiцяли місця урядовців у деяких староствах, повiтових фінансових установах, а також, за наявностi вiдповiдних спецiалiстiв, i на залiзницях та в судах^[322].

У той же час у Львовi галицька делегацiя Української Національної Ради, незважаючи на те, що напередоднi почула вiд Дмитра Вiтовського запевнення про готовнiсть негайно почати воєнну акцiю, просила австрiйського намiсника графа Гуйна передати владу саме їй, а не полякам. Однак у вiдповiдь почула вiдмову та обiцянки (як виявилося згодом, тодi ж намiсник запевнив делегацiю Польської вiйськової органiзацiї, що найближчим часом передасть їй владу в краї)^[323]. До того ж граф попередив українців: силами пробоєвих німецького і мадярського куренів львівські залоги придушать будь-які спроби самочинного захоплення влади^[324].

Зiбравшись пiсля цього на чергову нараду з участю членiв Центрального Військового Комітету, галицька делегацiя вирішувала, що робити далi: чекати iнформацiю з Вiдня вiд президiї УНРади, стежити, що зроблять поляки, чи негайно брати владу в свої руки?^[325]Кость Левицький вважав, що слід почекати вказiвок з Вiдня. Проти такої позицiї рiшуче виступив Дмитро Вiтовський, який вiд iменi Комiтету заявив, що до вiйськового перевороту все пiдготовлено i вже неможливо його вiдкласти. «Справа може вдатися тiльки зараз, — пiдкреслив він. — Як цiєї ночi ми не вiзьмемо Львова, то завтра вiзьмуть його напевно поляки»^[326]. Така рiшучiсть i впевненiсть провiдника майбутнього виступу змусила навiть тих учасникiв наради, якi досi ще вагалися, погодитися з його аргументами.