Одним iз перших виявiв, що засвiдчив iдейне зростання стрiлецької формацiї, став спiльний лист стрiльцiв сотнi Вiтовського до Президiї Союзу визволення України[49] (СВУ) вiд 1 квітня 1915 р., в якому зазначалося: «... Може мило буде Вам дiзнатися, що Ви не самотнi в своїх змаганнях, що i ми не тiлько жовнiри, але i будучi горожани Вiльної Самостiйної України. Велика iсторична iдея перестала бути для нас лише переконаннєм, вона вросла в характер i душi нашi, перейшла в дiло, стала основним нервом життя нашого. Ми знаємо за що iдемо на труди i бої, за що лишаємо могили за собою... Ми свiдомi цiли нашої на будуче i дорiг, що ними йтимемо в життю своєму...»[50]
Наприкінці квітня — на початку травня 1915 р. леґіон УСС вписав у свою історію одну з найгероїчніших сторінок. Це сталося у битві на горі Маківці неподалік Славська. Прагнучи прорватися через Карпати в Угорщину, російське командування кинуло на цей стратегічний плацдарм великі сили, здійснюючи протягом 29 квітня — 2 травня атаку за атакою на позиції, які захищали стрільці. Завзятості росіянам додавав той факт, що на фронт прибув їхній імператор Микола ІІ. Найзапекліший бій почався удосвіта першого травня. Ось як про нього розповідає безпосередній учасник четар УСС Богдан Гнатевич: «Спершу москалі, які ночували в лісі перед стрілецькими окопами, намагалися тихцем захопити стрілецькі позиції на верху. Але це їм не вдалося. Стрільці, що пильно сторожили, поклали прицільним вогнем не одну ворожу лаву, що стрімким узбіччям гори, між деревами густого лісу, наблизилась було до стрілецьких позицій. Після двогодинної кривавої «науки стріляння», серед якої ворог не зробив, мабуть, жодного пострілу, москалі повернули в долину. Бій ішов далі лише на правому крилі, на південному узбіччі гори, яке займали галицькі та мадярські ополченці. Гадали, що самому верху дадуть спокій. Після ранньої стрілянини зі стрілецьких позицій забрали обидва скоростріли, що стояли там увесь час, на долину. Ще довго клекотіло праворуч у долині. Наші старі селяни завзято боронили позиції.
Десь коло 6–ї години загриміли московські гармати. Пішов важкий стогін по карпатських борах. Валились вікові смереки. Кільканадцять батарей періщило на сам верх Маківки. На стрілецькі голови летіло олово шрапнелі, галуззя дерев. Це була увертюра до нового наступу. На долині вже загнулась лінія під напором непроглядних московських сірих мас. Лише вершок Маківки, як острів на морі, встоював перед заливом. Але вже й туди, під прикриттям гарматного вогню, напирала сіра лава шинелей і папах. Нею вкрилось ціле узбіччя гори. Москалі сунули безвільно, з одчаєм і без пострілів. Немов якась незнана грізна сила гнала їх не до перемоги, а на певну смерть. Ця маса сірого вояцтва, як карамха, підсувалась усе вище й вище, тихо, без звуку, несамовито. Падали поранені й вбиті. Ще трохи, і цей живий танк перевалив через знищені дротяні засіки. Десятки рамен першої лави повільно піднесло вгору білі коробки й кинуло їх на стрілецькі окопи і — закурилось від чорного диму. Сплутались вибухи з криком оборонців. Оскільки їх уся увага була захоплена ворогом перед окопами, то й не зчулись, коли замовкли ворожі гармати і на виручку їм посипались ручні гранати. Одна чета сотні Будзиновського, що досі стояла на правому фланзі сотні, рвонула чимдуж на верх і ще на декілька хвилин стримала московські лави, і вони сховались під захист наших окопів. Кількадесят стрільців, що залягли на вершині гори, вогнем поставило нову загороду ворожій силі. З тридцятьох дул посипався дощ сталі, що не хибляла близької мети.
Але не спинив він тих, що ішли ліворуч й не мали на своїй дорозі спротиву. Вони захопили хребет гори і скоро зігнали також чету з верху...
Ворожий наступ удався. Москалі захопили верх Маківки й частину хребта. При цьому в полон потрапило кілька австрійських сотень і частина сотень Мельника й Будзиновського. Врятувалися лише ті, що були на флангах і в резерві. Вціліла також чета Гнатевича, що під час наступу боронила сам верх Маківки і подалася назад тоді, коли москалі вдерлися на її зади хребтом Маківки. Так само вдалося москалям і на південному узбіччі відсунути праве крило маківської оборони. Становище було грізне Прорив ширшав, заповнюючись новим муравлищем москалів. А зійти з верху в долину їм не було важко.
Саме в цю пору на підмогу підійшов І–й курінь і дві сотні мадярських новобранців. Почався завзятий і нерівний бій. Мадярські сотні та залишки обох сотень ІІ–го куреня рушили в напрямі вершка Маківки, сотні І–го куреня ліворуч. Австрійська артилерія прицільним вогнем ударила по верху Маківки і по тилу ворога; 30–сантиметрові мортири трощили московські окопи. Вогонь артилерії нищив ряди хвилинного переможця і відтяв його від задів. Тому завдання оборони значно полегшало. Але москалі завзято боронили добуті позиції до останнього набою цілих дві години. Мадярські сотні, що підсувались до верху, незабаром покинули свої лави. Незвиклі до бою молоді новобранці гинули, як мухи. Ті, що вціліли, погубилися у лісі. І вся оборона лягла на плечі стрілецтва.
Стрільці, спинивши московський удар, самі вириваються уперед. Два рази ломиться їх бойова лінія у ворожому вогні, але за третім разом два московські полки розбиває стрілецький кріс на безладні юрби, що потрапляють у полон або швидко повертаються на свої позиції. З московської бригади мав залишитись, за повідомленнями, лише один курінь. Побоєвище так густо встелилось трупом, що й перейти було годі!»[51]
Третього травня леґіон УСС відійшов у запас бригади, передавши оборону Маківки мадярським частинам. Цим негайно скористалися росіяни, які наступного дня знову здобули гору. Проте такий перебіг подій не вплинув на покращення їхнього становища, оскільки кинуті в контрнаступ сотні ІІ–го куреня УСС зупинили нападників біля підніжжя Маківки. А головне — російська армія втратила стратегічну ініціативу. Німецько–австрійське військо, здійснивши прорив під Горлицями й Тарновом, почало тіснити противника на схід.
Битва на Маківці стала першим серйозним успіхом стрілецької зброї та стрілецького духу. Численні вітання з цієї нагоди на адресу стрілецтва надходили від усіх прошарків українського суспільства, громадських організацій, політичних партій. Своє захоплення боротьбою Українських Січових Стрільців висловили новопостала Загальна Українська Рада[52] (ЗУР) та Українська Бойова Управа. Зокрема, остання у своєму привітанні від 17 травня 1915 р. відзначала: «…з костей і крови, з ран і терпіння стрілецького виростає нова Україна — Україна діла і боротьби! Своїми воєнними подвигами Ви воскресили славну минувшину українського оружжя, — Ви стали основниками нової доби історії України, в якій Україна повертає на давній шлях оружної боротьби за свою самостійність.
Ідеї державної самостійности України Ви дали тіло і кості, Ви вляли в неї живу, гарячу кров. Тому діла Ваші як дороговкази вказують шлях українському народові. Ваші побіди наповняють його душу вірою, що власними силами добуде собі волю, — надією, що «Україна встане, світ правди засвітить і помоляться на волі невольничі діти»[53].
«Щиру подяку і подив» виразив стрільцям командувач 55–ї австрійської дивізії, до складу якої входив леґіон УСС, генерал Фляйшман. Другого травня він видав наказ, у якому, серед іншого, говорилося: «Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого Корпусу, бо матимете право назвати себе вибраною частиною. Я певний у тому, що в кожній небезпеці можна на Вас числити. Щоб ці побажання сповнились — тричі слава!»[54]
Відомий поет Олесь Бабій присвятив битві на Маківці одноіменного вірша, де є такі рядки:
49
* Союз визволення України – політична організація, заснована в серпні 1914 р. у Відні групою емігрантів зі Східної України (Дмитро Донцов, Володимир Дорошенко, Андрій Жук, Микола Залізняк, Мар’ян Меленевський, Олександр Скоропис-Йолтуховський). Програмними цілями СВУ було утворення самостійної Української держави, встановлення конституційної монархії, заснування демократичного устрою тощо. Союз вів активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені в Австрії та Німеччині були виділені в окремі табори.
52
* Загальна Українська Рада – українська політична організація, яка утворилася 5 травня 1915 р. у Відні після розширення складу Головної Української Ради. Зміна назви пояснювалася тим, що ЗУР після входження до неї, окрім галичан, і представників Буковини та Наддніпрянщини мала виражати інтереси не лише галицькі, а й загальноукраїнські. Виступала за створення незалежної держави на теренах підросійської України та надання національно-територіальної автономії українським землям у складі Австро-Угорщини.
53
[45] Наші стрільці в рік по шевченківськім здвизі 28 червня 1914 р. – Відень, 1915. – С. 108