Поки я так мчав, дні змінялися ночами, ночі миготіли, ніби змахи чорного крила. Неясне відчуття, буцімто я досі в моїй лабораторії, раптом зникло, і я побачив сонце, яке хутко стрибало по небу й перетинало його щохвилини, від сходу до заходу, і щохвилини розпочинало новий день.
Я припустив, що лабораторія зруйнована і що я під голим небом. Здавалося, тут споруджується якась нова будівля, але я занадто швидко мчав, щоб розгледіти предмети, які рухалися навкруги. Навіть останній равлик – і той проносився повз мене щодуху.
Мої очі дуже страждали від постійної зміни пітьми та світла. У короткі проміжки темряви я бачив місяць: він швидко вертівся на небі, змінюючи свої фази від молодика до повні. Я бачив слабке мерехтіння зірок, які кружляли по небу. Але у міру того як я мчав із дедалі більшою швидкістю, зміна ночі й дня зливалася в одні безперервні сутінки. Небо забарвлювала дивна синява, та сама чудова світла фарба, яка буває раннім присмерком. Сонце, що стрибало по небу, перетворилося на одну вогненну смугу, на яскраво блискучу дугу, а місяць – на бліду сяйливу стрічку. Зірок я вже не міг бачити й тільки іноді помічав яскраві кола, які виблискували у темній лазурі піднебесся.
Ландшафт навколо мене, здавалося, був загорнутий у туманний серпанок. Я все ще перебував на схилі пагорба, на якому дотепер стоїть мій будинок, і наді мною здіймалася вершина, сіра й невиразна. Я бачив, як росли на цьому пагорбі дерева, постійно змінюючись подібно до клубів пари: то жовтіли, то знову зеленіли, росли, розширювалися й, миготячи, зникали. Я бачив, як виростали величезні будинки – туманні, чудові, а потім зникали, немов сновидіння. Уся поверхня землі начебто перетворювалася, танула й спливала на моїх очах.
Маленькі стрілки на циферблаті, котрі відзначали швидкість мого руху, оберталися дедалі прудкіше. Я помітив, що сонячна смуга гойдалася вгору й униз, від одного сонцестояння до іншого, за менш аніж одну хвилину, таким чином виходило, що за хвилину я пролітав понад рік. Щохвилини відбувалася зміна: то в повітрі кружляв білий сніг, то він зникав, змінюючись на таку саму нетривалу яскраву зелень весни.
Неприємні відчуття, від яких я потерпав на самому початку подорожі, трохи притупилися й перейшли в таке собі істеричне збудження. Я спостерігав незграбне розгойдування Машини, але не міг пояснити собі, чому це відбувається.
У моїй голові панував такий хаос, що я не в змозі був зосередитися на якійсь конкретній думці та з якимсь божевіллям спрямовувався в майбутнє. Спочатку я майже не думав про зупинку й про будь-що, крім цих відчуттів.
Та незабаром з’явилося нове почуття, щось подібне до цікавості, змішаної із жахом, і це відчуття, поступово посилюючись, остаточно опанувало мене.
«Який дивний розвиток людства, який дивний прогрес порівняно з нашою зародковою цивілізацією, – думав я, – розкриється переді мною, коли я ближче гляну на світ, що невиразно мерехтить і швидко змінюється перед моїми очима!» Я бачив величезні чудові архітектурні споруди, що здіймалися наді мною, значно масивніші, ніж будь-які будови нашого століття, і водночас начебто виткані з мерехтливого туману! На схилі пагорба я бачив рослинність, яка була багатшою від нинішньої і яка не зникала взимку. Навіть крізь туманну завісу, що огортала мої думки, світ здавався мені надзвичайно прекрасним. Ось тоді-то я й замислився: а як же зупинитися?
Особливий ризик під час зупинки полягав у тому, що який-небудь предмет міг уже зайняти той простір, що його раніше займали я й моя Машина. Поки я мчав у часі з такою жахливою швидкістю, це не мало значення. Я перебував, так би мовити, у розрідженому стані й подібно до пари прослизав у проміжки між зустрічними тілами! У разі ж зупинки моя істота – молекула за молекулою – мусила проникнути в зустрічний предмет. Атоми мого тіла повинні були ввійти в таке щільне зіткнення із цією перешкодою, що могла відбутися сильна хімічна реакція й, цілком імовірно, страшний вибух, який відправив би мене разом із моїм апаратом по той бік усіх можливих вимірів, тобто в царину невідомого! Ця думка не раз спадала мені, коли я будував свою Машину, але я безжурно приймав її як непозбутній ризик – один із тих, котрих людина не в змозі уникнути. Тепер же, коли це стало неминучим, ризик не видавався мені таким дріб’язковим, як раніше.
Річ у тому, що абсолютна химерність навколишнього світу, неприємне погойдування й тремтіння Машини, а головне, відчуття безперервного падіння, зовсім збили мене з пантелику. Я казав собі, що ніколи не зможу зупинитися, і під впливом раптової внутрішньої суперечності одразу ж вирішив це зробити.