Виявивши дурну необачність, я щосили натиснув на важіль – Машина миттєво перевернулася, і я стрімко полетів у простір.
У моїх вухах загуркотів грім. На мить я оглухнув. Дивлюся: я вже сиджу на м’якій дернині перед своєю перекинутою Машиною, а навколо мене свище град. Перед очима – суцільна сіра завіса. Але шум у вухах поступово минув, і я озирнувся.
Я був, як мені здалося, на маленькій галявині в саду; усюди – кущі рододендронів, і з них рясно осипаються під ударами граду лілові й пурпурні квіти. Відстрибуючи від землі й танцюючи в повітрі, градини утворили невеличку хмарку, що зависла над моєю Машиною й, немов дим, стелилася по землі. За одну мить я змок до рубця.
– Оце так гостинність! Людина мчала до вас крізь незліченну кількість років, а ви так зустрічаєте…
Однак я відразу подумав: нерозумно так мокнути.
Я підвівся й роззирнувся. Якась колосальна фігура, висічена, очевидно, з білого каменю, неясно вимальовувалася в тумані за рододендронами. Але все інше годі було розгледіти.
Важко передати мої відчуття. Коли град став ущухати, я нарешті роздивився білу постать. Вона була величезна: срібляста тополя ледве сягала її плеча. Біломармурова, вона являла собою щось на взір крилатого Сфінкса, але крила були не притиснуті до тіла, а розпростерті, і вся фігура неначе ширяла в повітрі. П’єдестал, як мені здалося, був зроблений із бронзи, вкритої густим шаром мідної зелені.
Обличчя Сфінкса було звернене в мій бік. Його невидющі очі начебто стежили за мною, а на губах відбивалася тінь посмішки. Він був сильно попсований негодою, і це справляло неприємне враження, наче Сфінкс був уражений якоюсь хворобою.
Я стояв і дивився на нього, може, півхвилини, а може, півгодини. Він то віддалявся, то наближався – залежно від того, посилювався чи слабшав град. Коли ж я відвів від статуї очі, то побачив, що завіса із граду стала набагато прозорішою, а небо посвітлішало, обіцяючи, що незабаром визирне сонце.
Я знову глипнув на білу постать, котра неначе присіла для стрибка, і раптово відчув усю відчайдушну сміливість моєї подорожі. Що постане переді мною, коли розсіється туманна завіса? Які зміни могли відбутися з людьми? А що, як раптом усіма оволоділа жорстокість? Що, як за цей проміжок часу людська раса втратила свій колишній вигляд і перетворилася на щось нелюдське, відразливе й надзвичайно дуже? Ще візьмуть і приймуть мене за яку-небудь первісну дику тварину, страшну й огидну своєю схожістю з людьми. Я можу здатися їм лихою істотою, яку треба негайно знищити…
Незабаром я розрізнив іще якісь грандіозні силуети: величезні будинки з вибагливим поруччям і високими колонами, покриті лісом схили пагорба, які невблаганно наповзали на мене крізь туманну завісу, що ставала чимраз тоншою.
Я відчув панічний страх і як божевільний кинувся до Машини часу, напружуючи всі сили, щоб упорядкувати її.
Тим часом сонячні промені пробилися крізь грозові хмари. Сіра туманна завіса станула, немов убрання примари. Наді мною в яскравій блакиті літнього неба кружляли та зникали темні жмути розірваних хмар.
Величезні будинки тепер було видно цілком чітко. Після бурі на стінах залишилися дощові краплі та градини, які виблискували в сонячному промінні.
Я відчував свою беззахисність у цьому дивному світі. Ймовірно, так почувається птах, коли над ним кружляє яструб. Мій страх зростав, він майже межував із божевіллям. Але я набрався духу, зціпив зуби і щосили почав працювати над Машиною. Зрештою Машина поступилася моєму відчайдушному натиску й перевернулася, при цьому сильно вдаривши мене по підборіддю. Я стояв, поклавши одну руку на крісло, а другу на важіль, важко дихав і вже збирався знову піднятися на сидіння.
Слід зауважити, що разом із думкою про можливість швидко повернутися додому до мене повернулася також і мужність. Я став озиратися навкруги з більшою цікавістю та з меншим страхом перед світом далекого майбуття.
У круглому отворі, що був високо в стіні найближчого будинку, я розгледів групу людських фігур у розкішних м’яких убраннях. Вони теж бачили мене: їхні обличчя були звернені в мій бік.
Потім я почув звуки голосів, що наближалися. Крізь кущі, які оточували Білого Сфінкса, я побачив голови та плечі людей, котрі бігли в моєму напрямку. Один із них вискочив на стежку, що вела до тієї галявини, де стояв я зі своєю Машиною. Це була маленька істота – фути з чотири на зріст, одягнена в пурпурову туніку, підперезану шкіряним паском. На ногах – сандалії або черевики (я не міг як слід роздивитися). Ноги були оголені до колін, а голова нічим не прикрита. І тільки тоді я звернув увагу на те, яким теплим було повітря.