Микола взяв книжку і неуважно перебіг очима кілька рядків. “…Але Д’Артаньян спритно відбив удар, і саме тоді як Жюссак випростався, гасконець, наче змія, вивернувся з-під його руки і наскрізь проткнув його своєю шпагою. Жюссак упав, як підкошений”.
Думка про несправний локатор не давала йому спокою, як тісне взуття. Правда, в цьому секторі зіткнень з метеоритами не було майже п’ятдесят років, але… Микола згадав давню приказку: “Якщо метеорит може влучити в корабель, він влучить у нього неодмінно”. Авжеж, бутерброд завжди падає маслом донизу!
Не читалося. Микола знову відклав книжку вбік. Він завжди брав у політ пригоди і фантастику: Лема. Стругацьких, Буличова… Нехай не все вони передбачили правильно, але ж головне не техніка, а людські стосунки, поведінка людини в критичній ситуації. Та цього разу читати не хотілось. Думка про несправність стирчала як скабка в нозі, і дедалі більше дратувала пілота. “Ну й ремонтнички у нас, та й з Центральної теж не кращі! Для показухи працюють!” — думав він сердито, розуміючи, що це не так, і від того сердячись іще більше. Комусь на “Вікторії” летіти, а йому консерви перевозити. Кажуть, молодий ще! Хіба це аргумент? Хтось робитиме видатні відкриття в сузір’ї Тельця, а він трястиметься на цьому, — Микола спересердя стукнув кулаком по пульту, — бабусиному очіпкові! Ну й слово ж вишукали! Миколина бабуся ніколи ніяких очіпків не носила, віддаючи перевагу тонким вовняним хусткам з яскраво-червонимя трояндами на чорному тлі. Микола виразно згадав, як вона сиділа в старому кріслі і з-під хустки в неї вибивалося сріблясте пасмо сивого волосся.
— Бабусю, — просив Колюня, — розкажи казку.
— Про що ж тобі розказати? — співуче питала бабуся.
— Ну, ту саму, про блакитну зірку і чорного дракона.
— Я ж розказувала її тобі разів з десять, — усміхаючись, дивувалася бабуся. — Ну гаразд, слухай.
Вона вміла дуже цікаво розповідати, і послухати її збиралася дітвора з усього двору. Добра, славна бабуся!
Спогади були перервані дуже несподівано. Почувся гуркіт гальмових двигунів, різкий поштовх викинув Миколу з крісла, і він вдарився головою об оглядовий екран.
Микола насилу отямився. Він лежав у незручній позі, підвернувши під себе руку. Спробував змінити положення, і біль у руці остаточно повернув йому свідомість. Поволі підвів голову. Те, що він побачив, приголомшило його. Він був не в кораблі! Корабель стояв метрів за сто від нього, в молочно-білому тумані ледве виднівся понівечений, пошматований корпус з відірваними стабілізаторами. А просто перед Миколою… просто перед ним сиділа в своєму старому кріслі… бабуся. Це вже занадто навіть для загартованої психіки космонавта. Він ошелешено дивився на “бабусю”, неспроможний нічого ні вимовити, ні зробити.
— Що, внучку, отямився? — співчутливо спитала “бабуся”, дивлячись на Миколу згори вниз.
Микола очманіло кивнув і, стогнучи від болю, спробував сісти, та тіло не слухалося його. Він відзначив, що “бабуся” була надзвичайно велика на зріст. Думки металися, мов злякані горобці. Де він, що це? І навіщо?
Микола ще раз глянув на корабель. Ніяких надій, геть понівечений. Та й з тілом щось не те.
Коли пілот не дивився на “бабусю”, не думав про неї, обличчя її і постать міняли свою форму, як пасма туману від поривів вітру. Крізь зовнішню оболонку починали проступати дивні, химерні для людського ока риси, які безперервно змінювалися.
Микола знову подивився на “бабусю”. Вона всміхнулась до нього, дивлячись поверх окулярів.
— Мабуть, скафандр твій пробило, — сказала вона тим буркотливим тоном, яким колись вичитувала йому за подерті штани. — Руку зламав… Біда мені з тобою!
Вона, крекчучи, підвелася з крісла, відклала плетиво і, підійшовши до Миколи, провела рукою по його плечу і спині. Микола відчув, що біль угамувався, тіло сповнилося пружною силою. У Миколи визрівав протест проти цієї незрозумілої сили і проти страху, що хвилями накочувався на нього. Він з викликом кинув услід “бабусі”, що пошкутильгала назад:
— Навіщо ця дурна гра?! Хто ви? — і солодкий жах від власної сміливості охопив його.
“Бабуся” відповіла йому лагідно і терпляче:
— Хіба важливо, хто ми? Важливо, що ми хочемо допомогти тобі.
— Чому ви не хочете показатися в своїй власній подобі? Думаєте, злякаюсь? Ніколи! — дзвінко вигукнув Микола.
— Справжня наша подоба тільки ускладнить контакт, — так само терпляче пояснила “бабуся”, — Вона така незвична для вашого ока, що може викликати неприємні для вас наслідки, стрес.
— Але чому ви з’явилися в подобі бабусі? — спантеличено спитав Микола.
— Е, онучку, недогадливий ти. Зовсім недавно ти думав про свою бабусю. Пе твої найсвіжіші і найприємніші думки. Тн звалився на нас, як сніг на голову, і особливо вибирати не доводилось. Звичайно ваші кораблі легко обминають такі перешкоди.
— Виходить, ви давно спостерігаєте нас? — був неприємно вражений Микола. — І не вступили в контакт?
— Є принцип невтручання. Молода цивілізація повинна розвиватися за своїми законами.
Микола з гіркотою сказав:
— Були війни і були мільйони жертв — і ви не допомогли. Спостерігали! Були страждання і безглузда смерть найкращих із нас, а ви збирали інформацію. Палець об палець не вдарили, щоб допомогти нам…
— Таке Перше Всегалактичне Правило, — ніби виправдуючись, відповіла “бабуся”.
Микола саркастично посміхнувся.
“Бабуся” вдала, що не помітила тієї посмішки.
— Але тобі ми повинні допомогти, бо в тому, що сталося, є частка і нашої вини.
— Якщо нікому не допомагаєте, то й мені не треба! — сердито сказав Микола. — До того ж, у ваших інтересах мені не допомагати. Якщо я врятуюсь, то неодмінно проінформую про наш, так би мовити, “контакт” і про ваш ганебний нейтралітет.
“Бабусин” погляд став суворий.
— Ваша цивілізація навіть гадки не повинна мати, що за нею стежать. Це може змінити напрямок вашого розвитку, розслабити вас.
— Я з цим не згоден!
— Не треба нервувати. Не хвилюйся, — доброзичливо мовила “бабуся”. — Ти ще надто молодий і дуже гордий. Спи. А-а-а… Люлі-люлі. Що тут було, ти все забудеш. Люлі-люлі.
І на Миколу з нездоланною силою насунулася соннота. Спочатку він пробував боротися з нею, але сон зім’яв його, і йому приснилися рідне бабусине обличчя і маленький чорний дракончик, який з насолодою купався в пилюці разом з курми.
Коли Микола розплющив очі, хронометр показував дев’ять.
“Ну й замашки у мене з’явилися, — подумав він і усміхнувся. — Над книжкою засинати! Та ще й над такою. Контроль над собою втрачаєте, товаришу пілот третього класу!”
Що це за сон мені снився? Чудернацький якийсь. Про бабусю, здається. Ніяк не згадаю. Наче стіна в пам’яті поставлена.
Погляд упав на клавіші введення інформації, і Микола очам своїм не повірив. Клавіші вкривав грубий стандартний чорно-білий пластик. Микола добре пам’ятав, як перед польотом замінив чорно-білий пластик кольоровим! Містика якась! Мабуть, це і є псевдоремінісценції — фальшиві спогади, які бувають при перевтомі. Не уникнути тепер неприємної бесіди з психологом групи. І тоді надовго буде закритий шлях до польотів не тільки на зорельотах типу “Вікторія”, а й на тихохідних “очіпках”.