Выбрать главу

— Вогнику не знайдеться?

— Беріть, — добродушно усміхнувся “Іван Петрович”. — У мене нібито досить.

Теу Фніц внутрішньо радів. Усе складалось якнайкраще. Саме так і радили йому у відділі висилки: “Відвертішими земляни стають, якщо разом з ними вдихати дим злака, в якому міститься нікотин; або ж вживати з ними розчин етилового спирту, який для землян є наркотиком. Бо ніщо так не зближує і не схиляє людей одне до одного, як спільні вади”.

Чоловік сів, підібгавши під себе ноги, запропонував “Іванові Петровичу” сигарету і закурив сам. Він з насолодою затягнувся і промовив:

— Над цими місцями ніби не владний час. Мабуть, тисячі років тому тут так само Скидалася риба, шелестів очерет і біля такого ж багаття сиділи наші далекі предки.

— І сидітимуть так само ще через тисячі років, — підхопив “Іван Петрович”.

— Так, тут сидітимуть люди часів Великих Контактів, — замріяно промовив чоловік, дивлячись на вогонь.

— Ви говорите, як поет, — сказав “Іван Петрович”, досадливо смикаючи свою вузеньку борідку. — І дуже ненауково.

— Я справді маю відношення до поезії — викладаю літературу. Але невже мрія про майбутні контакти з позаземними цивілізаціями — це ненауково?

— Які контакти! Про що ви кажете? — невдоволено вигукнув “Іван Петрович”. — Ми, вчені, вважаємо, що контакти з іншими цивілізаціями — несусвітна дурниця хоча б через те, що інших цивілізацій немає.

— Повірте, — гірко зітхнув викладач літератури. — Мені теж часто здається, що ми самотні. Самі самісінькі на цілий Всесвіт. Ми — сироти Всесвіту. І так сумно часом буває, так тоскно на душі!

— Не беріть цього близько до серця, — добродушно зауважив “Іван Петрович”. — Адже навіть якби ми були не самотні, все одно це нічого не змінило б. Усього людського життя не вистачить, щоб долетіти до найближчої зоряної системи і повернутися назад.

— Стривайте, — спохватився “Іван Петрович”. — Ми ж не відрекомендувались один одному. Іван Петрович, фізик.

— Петро Іванович, літератор, — подав руку незнайомець і спитав зацікавлено: — Які, на вашу думку, можливості анабіозу?

— Анабіоз — вигадка фантастів. При сильному охолодженні в клітинах людського організму утворюються гострі кристалики льоду, які руйнують клітини.

— А нуль-транспортування?

— Ми, вчені, вважаємо, що цього не може бути. Швидкість, вища за світлову, — це, вибачте, нонсенс.

Петро Іванович похилив голову.

— Розумом я з вами погоджуюсь, а от серцем… Важко примиритися з думкою, що ми самотні перед безмежністю космосу.

Теу Фніц, спіймавши себе на тому, що більше розповідає сам, аніж слухає, спитав:

— Скажіть, як педагоги ставляться до цієї проблеми?

— О! — замахав руками Петро Іванович. — Вони одностайні. Зараз майже не лишилося ідеалістів, які б вірили в позаземні цивілізації. Жаль, що прагматизм перемагає, хотілося б у щось вірити, про щось мріяти. А як у вас, серед фізиків? — у свою чергу спитав Петро Іванович.

— Ми теж одностайні! — твердо відповів “Іван Петрович”. — Життя — явище дуже складне, а тому ймовірність існування його на інших планетах надзвичайно мала, а ймовірність існування технічних цивілізацій наближається до нуля.

— Дуже сумно, але нічого не вдієш, — зітхнув Петро Іванович. — Ви надзвичайно цікавий співрозмовник, одначе мені пора. Мене ждуть. Дякую за вогонь.

— А я вам дякую за цікаву бесіду, — відповів “Іван Петрович”.

Петро Іванович підвівся і зник у темряві. Ще якийсь час чулись його кроки, потім усе стихло.

Теу Фніц поволі встав, погасив багаття, засипавши його піском, і рушив у бік, протилежний тому, куди пішов Петро Іванович.

“Іван Петрович” летів у космічному кораблі в режимі нуль-транспортування до рідного сузір’я Гончих Псів і дорогою в думках складав звіт для шефа про настрої і поведінку мешканців Землі, і насамперед про те, чи здогадуються земляни, що їх вивчають.

— Не здогадуються! — зробив категоричний висновок, згадуючи нічну бесіду. — І мало вірять в існування інших цивілізацій.

Тим часом “Петро Іванович”, який летів до сузір’я Тельця, складав такий же звіт.

ДІД ПАТРАТІЙ

У липні 1945 року Київський відділ охорони здоров’я послав мене на роботу в далекий район області, і ось уже майже добу я їхав у переповненому вагоні до місця призначення. У сонного похмурого провідника я запитав, коли буде моя станція. Він подивився на мене з таким виглядом, мовби я запитав про щось непристойне, і, знизавши плечима, відповів, що скоро. Повагавшись, я поцікавився, чи довго стоятиме поїзд. Провідник, здивувавшись моїй настирливості, знову знизав плечима і скавав, що стоятиме тільки три хвилини.

Я підхопив речовий мішок і почав пробиратись до тамбура, протискуючись через щільну масу людських тіл. Тільки-но поїзд, здригнувшись, зупинився, я зіскочив на підсліпувато освітлений перон. Неподалік виднілися невиразні обриси клумби, і прохолодний вечірній вітерець доносив хвилюючий запах матіол. Трохи далі суцільною темною стіною стояли дерева. Ліворуч чорніли руїни розбомбленого вокзалу. Праворуч стояв дощаний барак, де тимчасово містився вокзал. Із щілин поміж дошками пробивалося жовтувате електричне світло.

Від вокзалу йшли дві дороги, і я, згадавши настанови, впевнено рушив праворуч. Ця дорога вела до районного відділу охорони здоров’я, при якому жив завідуючий.

Іван Хомич, так звали завідуючого, зустрів мене гостинно. Повечерявши, ми довго пили чай вприкуску. Іван Хомич, зрадівши приїзду гостя із самого Києва — “матері міст руських”, розбалакався і виявив досить глибокі знання в стародавній літературі та мистецтві.

Коли старий почав аналізувати можливості гекзаметра і терцин, я зробив відчайдушну спробу приглушити позіхання і взявся масажувати повіки, борючись із дрімотою.

— Вашій ерудиції можна позаздрити, — висловив я господареві наполовину щирий комплімент, намагаючись якось зупинити потік його втомлюючої пишномовності.

Іван Хомич зніяковіло закашлявся:

— Що ви, що ви! Просто тут, на периферії, маса вільного часу, а історія і література — моє захоплення ще із студентських літ. У вас теж з’явиться така можливість. Село, куди ми вас пошлемо, глухе й тихе. І, уявіть собі, люди там у чаклунів вірять. Так, так! Є в них такий, що нібито виліковує дотиком рук і чарівними словесами. Чи то Перцатієм його звуть, чи Патратієм. Темні люди кажуть, що навіть мова тварин йому відома. Ви уявляєте?! І це в двадцятому столітті!

Так я вперше почув про сільського чарівника діда Патратія.

До села Партизанського мене довезла попутна полуторка. Шофер, веселий, компанійський хлопець, дізнавшись, хто я і для чого їду в Партизанське, покрутив стриженою головою і, усміхнувшись, зауважив:

— Скрутнувато тобі доведеться! Там у тебе, як кажуть союзнички, сильний конкурент буде. Ти молодий, молодим завжди менше довір’я. А дід Патратій довір’я вже завоював.

Як і кожен молодий спеціаліст, я досить боляче сприйняв його сумніви щодо моєї кваліфікації і тому, образившись, решту дороги просидів насуплений, крізь зуби відповідаючи на запитання.

Голова колгоспу зустрів мене привітно, поцікавився, де я вчився і чи надовго приїхав у село. Питання з житлом вирішилося дуже просто. Голова побачив бабусю, що проходила повз сільраду, і крикнув у розчинене вікно:

— Ганно! Чоловіка в прийми візьмеш?

— А хто він такий буде? — насторожилася стара.

— Лікар з міста.

— Чого не взяти, якщо людина добра, — зразу ж згодилася старенька.

Хата баби Ганни була невелика, акуратна, зовні поштукатурена і побілена, як це часто роблять у селах на Україні. Хата стояла на горбку, на схилі якого були посаджені кукурудза і картопля. Біля підніжжя росло десятків зо два качанів капусти. У низині жебонів струмочок, що брав початок тут же у дворі з джерельця. Землю навколо джерела вибрали, і утворився невеличкий став — “колобатина”, як його називала господиня. Високі в’язи схилялись над ставочком і кидали ажурну тінь на зеленувату прозору воду. Біля води поважно сиділи жаби. Вони зовсім не боялись бабки, але з шумом шубовстали у воду, тільки-но до берега підходив я.