Незабаром після цього Ференц Естерхазі почав упадати за графинею Л., тобто графинею Лейнбелен. Тут він на свою голову і познайомився з князем анхельст-пфальцським, тобто Прокопом Марушком. Прокіп після одного зі щедрих частувань графа дізнається про досить істотну для себе деталь. Виявляється, новоспечений граф Естерхазі ніколи не був у своєму родовому замку. Мандрівка до якоїсь Богом забутої діри в горах, та ще і в небезпечній Трансільванії, поряд із турецьким кордоном, який часто порушували бусурмани, була не для розманіженого графа Ференца. Він цілком задовольнявся тим, що двічі на рік приїжджали управитель замку або його помічник і привозили потрібну суму грошей та звіт, до якого він і не заглядав. Прокіп дізнається саме про те, що його цікавило: окрім цих двох служителів замку, ніхто з його рідних місць Ференца Естерхазі не бачив.
Чи варто дивуватися, що граф Естерхазі незабаром зникає. Усі його документи, звісно, благополучно перекочовують до Прокопа Марушка. Цю операцію Прокіп приурочив до чергового приїзду управителя, про що він дізнався від свого приятеля-графа. Зникає й управитель. Прокіп викликає до себе його помічника, але той не доїжджає навіть до Відня, позаяк дорогою на нього нападають розбійники. А через два місяці він сам уперше з'являється в замку в образі графа Естерхазі. Прокіп-Естерхазі оголошує, що він не дочекався ні управителя, ні помічника, а через те й приїхав. Він проводить «розслідування», виявляє чималеньку «нестачу» й оголошує, що обидва вони втекли з великою сумою грошей. Звісно, ніхто з підлеглих не став перевіряти. Відтепер граф живе якийсь час у замку, але вряди-годи мандрує «до Відня». Приблизно через рік у Трансільванії уже орудує грабіжник у червоній масці. Згодом про його пригоди з'являться легенди і повість у Румунії.
До речі, діяльність Прокопа Марушка у п’яти різних країнах сприяли тому, що йому було доволі легко збувати награбоване. Він продавав, скажімо, німецькі коштовності і картини у Польщі, польські — у Німеччині, Угорщині, Трансільванії тощо. На нього полювали, але полювали за конкретним бандитом у помаранчевій, зеленій, синій, фіолетовій і червоній масках. Інтерполу ще тоді не було і зв’язків між поліціями різних країн також, а країн тих було у Європі в кілька разів більше, ніж тепер. Якщо й були якісь зв’язки між правоохоронцями, то тільки сусідніх країн. Відтак пошуки ні до чого не приводили.
Прокіп Марушко мав три основні лики, також маски — шляхтича Мечислава Кульчинського, князя Людвіга Другого анхельст-пфальцського, графа Ференца Естерхазі. Щоправда, в Італії він ще був купцем Сільвіо Беркунціні, а в Австрії, поза Віднем, бароном Фрідріхом фон Гальдхайном. Але дві останні личини — це все-таки тимчасові фантоми, його своєрідні примхи. Постійними були три перші, з якими він навіть частково зрісся.
ХІІІ. Останні постріли
1
Уже майже місяць Василь Слєпньов жив у маленькому князівстві Анхельст-Пфальц. За цей час йому як особистому ад’ютанту-секретарю довелося кілька разів супроводжувати князя Людвіга Другого. Таку посаду вигадав для нього Прокіп Марушко. І він міг пересвідчитися в тому, що справи у князівстві йдуть досить і досить непогано. Їдучи містечком чи й навіть селом, князь міг ткнути пальцем і сказати, усміхаючись:
— Ну, як, пане ад'ютанте? Чистенько скрізь, га? Не те, що у вашій задрипаній Росії чи навіть Польщі, чи не так?
— Та й Польща ваша теж, — якось дозволив собі трохи огризнутися Василь Петрович.
— Моя, та не моя, — засміявся князь. — Якщо вже бути відвертим, то наша з вами батьківщина — Русь. А деякі оригінали у тих краях ще й Україною її називають. Читали такого собі Івана Котляревського?