— Так, втратити Густава — погана прикмета, — сказав він у кареті, звертаючись до Слєпньова. — Це вже сигнал.
Шляхи довкола баронського і навіть сусіднього замків були перекриті баварською поліцією і королівською гвардією. Браві баварські гвардійці обшукували навіть деяких гостей та їхніх слуг. Заглядали в карети і під карети. Але обшукати князя анхельст-пфальцського, звичайно, не посміли. Прокіп-Людвіг ще накричав на надто ретельного поліцая, який спробував заглянути за завісу його князівського диліжанса.
— А знаєте, тепер труп Густава напевне виставлять на якійсь площі для опізнання, — похмуро сказав князь, коли вони від’їхали від останнього поста, який перегороджував дорогу.
— Ви боїтеся, що хтось упізнає? — спитав Слєпньов.
— Ну, це навряд, — відповів Марушко після невеличкої паузи. — Хоч, звісно, така небезпека існує. Густава таки знали деякі купці і міняйли, звісно, під іншими іменами. А таки доведеться вжити додаткових заходів безпеки. Доведеться.
Він ударив спересердя кулаком об стінку карети. Потім хитнувся вперед, наче хотів щось сказати, але промовчав. Уже через кілька сотень метрів лісової дороги додав із гіркотою в голосі:
— Суть у тому, що я його поховати, як обіцяв, не зможу. Не викрадати ж труп. Напевне, охоронятимуть, та ще й, дивись, подвійною охороною.
Якийсь час їхали мовчки. Василь Слєпньов міркував, як тепер, після цієї невдачі, хоча й відносної, можуть змінитися плани Прокопа.
— Та ще справа в тому, — озвався по якомусь часі господар диліжансу. — У тому справа, пане Слєпньов, що Густаву було за п'ятдесят. Ми майже ровесники з ним. Значить, і справді пора подумати про спокій. Спокій душі, ха-ха. Так, пора.
2
Майже цілий тиждень князь Людвіг не виїжджав із замку. Два дні він взагалі пив по-чорному, не виходячи із спальні, куди йому приносили вино, міцний шнапс і наїдки. Двічі серед ночі він викликав до себе Слєпньова, та, випивши з ним, відсилав його. Він спробував було накричати на свого ад’ютанта-секретаря, та спохопився, махнув рукою: йди, мовляв, геть, не тривож душу. Виявляється, цей страшний чоловік мав якісь почуття! Та ще й неабиякі! І як дізнався далі Слєпньов, він не просто мав почуття, а був ще і закоханий.
Ще кілька днів проминуло, і князь сів на коня, сам, без охорони, помчав кудись стрімголов. Повернувся через два дні, щось похмуро насвистуючи, і знову замкнувся, тепер уже у своєму кабінеті. Лише на восьмий день після повернення з поїздки до барона фон Грецтвельхайма князь нарешті знову покликав до себе свого ад'ютант-секретаря. Коли той зайшов, він побачив господаря кабінету трохи змарнілим, з невеликими мішками під очима. Але він був уже цілком тверезим. Усе-таки князь запропонував випити за упокій душі їхнього спільника, його брата, як він сказав. Коли вони підняли фужери, пропустили кілька разів по добрячій порції червоного вина, яке взагалі було улюбленим напоєм князя, — сказав, дивлячись уже майже весело на свого ад’ютанта-секретаря:
— А мені, щоб ви знали, хочеться, навіть дуже хочеться вас застрелити, милостивий сударчику. Так-так, усі нещастя мої і невдачі почалися з вас. І де ти взявся на мою голову?! Сидів би собі у своєму Пітербурсі, — він умисне сказав неправильно. Та ще й скривився, мов кисличку з’їв. — Сидів би та по корчмах волочився чи за спідницями. Так ні, понесло його хтозна-куди.
Але вже за хвилину він цілком серйозно подивився на Слєпньова своїм пронизливим поглядом, аж Василеві Петровичу захотілося поменшати, сховатися. Та очі князя несподівано потеплішали.
— Та добре вже, не суптеся, пане ад'ютанте, — сказав він. — Ви справді виявилися і найхитрішим, і найдостойнішим моїм противником. — Він погрозив пальцем, потім постукав ним по фужеру, прислухався, як дзвенить кришталь. — Але я остаточно прощу вас, якщо ви допоможете мені у другій моїй операції. Не забули, що я казав? Хоч яка тут до біса операція, коли йдеться про жінку! Так, пане, якийсь там колишній таємний співробітник, про жінку. Якби не ви, я б, можливо, тримав цю жінку у своїх обіймах і милувався б на кольє княгині Ольги, яке сам і одягнув би на її шию. Гарну шию, признайтеся, ви ж її бачили…
Слєпньов завмер. Отже, ідеться про графиню Войцицьку. З подальшої розмови він якимось шостим почуттям вгадав (і це згодом потвердилося), що життя йому зберіг той, на кого він так довго і вперто полював, не з поваги до його розуму і хитрощів, а тільки тому, що сподівався на його допомогу у своїх подальших стосунках із графинею Войцицькою.