Після похорону дружини він викликав економку-коханку до себе в кабінет. Вона поспівчувала горю його світлости. Та Прокіп навіть не відповів на її співчуття, а навпростець запитав, чи вона отруїла княгиню.
— Ні, ваша світлосте, що ви, — відповіла злякана жінка, — як ви могли таке подумати?!
Але глибоко в її очах Прокіп помітив уже знайомі йому цинічні сміховинки. Він кинувся до економки, схопив її за коси і без зайвих слів поволік у підвал. Там, за зачиненими дверима, він особисто дві ночі катував Гертруду, бив її нагайкою, методично і безжалісно, підвішував за руки і ноги, заливав до рота солону воду. Це був жахливий поєдинок. Жодного разу не закричала Гертруда, лише в найтяжчі хвилини тихенько стогнала. Прокіп часом зупинявся і пильно дивився їй у вічі, яких вона не відводила. Лише на третю добу геть знесилена Гертруда зізналася, та й то після того, як її мучитель пообіцяв зашити їй те місце, яким вона вміла так його вдовольняти. Після цього він сам відніс її до своєї спальні і два тижні виходжував, нікого, крім відданого лікаря, не допускаючи. Десь на п’яту ніч вона сама простягла до нього руки. Він не відштовхнув їх. Але чи простила вона його остаточно? І чи простив її Прокіп? Чи це було кохання, чи щось інше, радше диявольське, аніж людське? Самі власники цього почуття, ці двоє, носили у своїх душах, якщо вони в них були, страшний тягар.
Та справжнім коханням Прокопа стала Ядвіга Войцицька, також графиня, яка привабила його своєю таємничою і глибокою красою, про яку, утім, писали всі, кому пощастило її побачити. Довга дорога через гори і кілька держав не остудили почуттів Прокопа Марушка. Навпаки, він усе частіше згадував дивні, справді схожі на озера очі, які притягували до себе, затягували всередину всіх, хто намагався в них заглянути, щоб пізнати їхню глибину. Якби він зумів туди добратися, чи побачив би себе у тій, здавалося, незбагненній темно-сірій із голубуватим блиском глибині? Ні, це радше була немислимої глибини копальня, з якої добували невидимі і небачені скарби і яка вражала якоюсь дивною беззахисністю. Якщо ж це були озера, то найчистіші у світі, так принаймні здавалося йому. Не випадково ж він залишив про себе свідчення того, як умів закохуватися.
Він згадував, як граційно поверталася її шия, як здіймалися, наче маленькі горбики, двійко її грудей, коли вона хвилювалася. Як дивно-граційно вона бігла крізь весняний, ще зовсім юний, як йому здавалося, сад, який мав ось-ось зацвісти, сама схожа на вишеньку, яка принесла перші соковиті плоди, готова їх подарувати світові, збагатити його силою-силенною своїх ягід, кожна з яких таїла в собі новий плід. Прокіп скрипів зубами, у нього голова ходором ходила, коли він згадував про все це. Він розумів, що потрапив під досі незнану йому владу, з якою не може нічого вдіяти, від якої не може звільнитися, і через те злився ще більше. Як від обридливої мухи, відмахувався від пестощів Гертруди, які здавалися йому тепер вульгарними. Ні вилазка до барона, ні заволодіння заповітним каменем, ні поїздка в гори не могли врівноважити його.