Слєпньов розуміє — вони принижені. Принижені цією розмовою, мовленими і немовленими словами. Словами і думками. Усі четверо у тісному капкані, у пастці, з якої не вибратися. Йому вготована смерть, він майже змирився з цим, але що чекає на графиню і її чоловіка після всього, що має статися?
— Я не знаю, — відповідає Слєпньов. — Справді, не знаю. Можливо, одну ніч.
— Одну ніч? — перепитує графиня. — Одну ніч… Ви розумієте, що пропонуєте?
— Якби ж то не розумів, — каже Слєпньов.
Він думає, що ліпше було б, аби справді не розумів, аби приїхав звичайним виконавцем чужої волі. Або навіть людиною, яка тремтить за свою шкуру. За своє життя. Байдужа до іншого життя. Яка не має почуттів. Почуттів до цієї найдорожчої йому жінки. Що їй сказати?
— Ви вважаєте, що є інший вихід? — питає графиня Ядвіга.
Слєпньов мовчить. Він знає, що є. І вона про це знає. Може, ліпше, ніж він сам. Але що настане за її відмовою? Смерть подружжя і спалення маєтку? Смерть доньки? Доньки… До… неч… ки… Донечки. Невже злочинець знову зіграє на цій болючій струні? Слєпньов відвертається, але за вікном вже нічого не видно. Лише шумить вітер, стукає у вікно, наче запізнілий подорожній.
Графиня Ядвіга повідомляє про своє рішення наступного ранку. Вона зустрічає Слєпньова у залі, посеред якої росте пальма. Пальма, що її маленьким пагінчиком привіз колись предок графа Юзефа з далекого Константинополя.
— Ходімо, — каже вона єдине слово.
Вона проводить Слєпньова до зовсім маленької кімнати і пропонує випити кави. Приносять пахучий напій, графиня каже, що його зовсім недавно прислала княгиня Чорторийська.
«Навіщо вона це каже?» — думає Слєпньов.
Він бере маленьку чашечку, підносить до губів. Вдихає запах, до якого звик там, у Європі, у далекому князівстві Анхельст-Пфальц. Дивиться, як підносить до своїх прекрасних вуст чашечку графиня. Обпікається, дмухає на гарячий напій. «Схожа на дитину», — несподівано думає він.
— Я згодна на все, — каже Ядвіга Войцицька.
Кава з її чашки ллється на підлогу. І несподівано Слєпньов випускає з рук свою чашку.
— Я згодна на все, — каже графиня Ядвіга. — І ні слова більше.
І буде його повернення за кордон, і їхній приїзд до Лісогощі, уже не засніженої, а розквашеної, адже прикмети нового графського садівника справдилися. Мороз і сніг змінилися несподіваними січневими дощами. За два дні, усього лиш за два дні дощі зробили свою справу. Спершу приїхав граф Естерхазі з офіційним візитом до графині Войцицької. Інші сани, які ледве пересувалися розкислою дорогою, сани, в яких були Юзеф Войцицький і Василь Слєпньов під охороною людей Прокопа Марушка, стояли на хуторі, за дві версти від села і маєтку. Ця негода, цей крик гайвороння на голих деревах, важке сіре небо над головами, здається, заповзали їм у душі.
7
Листи Ядвіги Войцицької до дочки — дивний, щемливий, вражаючий документ людського самоаналізу, щирости, любови і болю. Це не просто гранично вивернута назовні душа, яка спрагло прагне сповідатися, але душа, сповідь для якої є вкрай необхідною, без якої вже неможливе не лише саме існування, а й відхід в інший світ — у вічність. Це текст, наче вперше в історії цього світу написаний досі невідомими нікому титлами на чистому аркуші паперу, хоч час зробив ці аркуші пожовклими, зім’ятими.
Але час не зміг струхнявіти змісту.
«Тепер я підходжу до найважчого в оповіді про моє життя, люба моя Ядвіго, — пише Ядвіга-старша, Ядвіга-мати. — Звичайно, найлегше виправдатися, просто виправдатися. „Виправдатися“ — яке щире і незвичайне слово. Так, ми обоє хотіли жити. Хотіли. Прагнули бути разом і розуміли, що це неможливо після того, що сталося між мною і людиною, яка називала себе графом Естерхазі і Мечиславом Кульчинським. Він попередив мене, що перед тим я можу зустрітися з Юзефом, твоїм батьком. Але ні я, ані він, твій батько, не захотіли цієї зустрічі.
Я думала, передчуваючи цю зустріч із мучителем мого чоловіка, а твого батька. Я вмирала і боялася вмерти до того, як зустрінуся з ним. Я хотіла вихлюпнути на нього всю свою ненависть і презирство, спопелити ними… Та мої ненависть, презирство, навіть якась неймовірна, невластива мені пиха, яка прийшла з глибини століть, погорда до цього простолюдина, який вважав себе хтозна-ким, почали повільно помирати, коли він зайшов. Коли він зайшов і подивився так просто, здивовано і сором’язливо, а потім став на коліна і сказав, що він повністю у моїй владі. Я, правду тобі кажу, чекала зовсім іншого, я була готова до жорстокої сваволі і насильства, а зовсім не до цього.