— Ви хочете, щоб я вас убила? — спитала я, розуміючи, що не можу цього зробити.
— Я цього не хочу, — відповів він і підвів очі. І я не витримала — відвела погляд.
— Чого ж ви хочете? Зґвалтувати мене? Так я у вашій владі, я підкорюся вам, — сказала я, мій голос тремтів, як і моє тіло.
— Ні, — відповів він не одразу, все ще стоячи на колінах. — Я хочу, щоб цієї ночі ви самі прийшли до мене.
— Ви… Ви — мучитель, злочинець, кат! — закричала я.
Вже не пам’ятаючи себе, я кинулася до нього і почала бити.
Спочатку рукою, потім чимось важким, здається, ставником, а він мовчки стояв переді мною на колінах. Стояв незрушно, приречено. Нарешті я отямилася, подивилася на його закривавлені обличчя і руки і заридала так, як ніколи ще не плакала, навіть розлучаючись із твоїм батьком, навіть коли мені повідомили, що він начебто загинув. Я ридала, билася в істериці, я щось викрикувала, кляла, але вже знала, знала, знала, що виконаю все, до чого приневолює ця людина. Я вже знала, прости мене, моя Ядвіго, якщо можеш… І не питай, навіщо я це зробила і навіщо пишу тобі ці страшні слова. Мені здається, я лечу над безоднею, але не тому, що так воно є, а тому, що я так захотіла. І я думаю лише про одне: „Боже милостивий, коли ж закінчаться ці мої спомини?“»
Згадаймо, що відчував сам Прокіп, коли побачив нещасну свою Яринку, яку випустили з підземелля. Його почуття були схожими на теперішні графині Ядвіги. Видіння також схожі, лише обставини були інші.
Уранці йому до болю захочеться розповісти цій жінці про той далекий весняний ранок, коли він побачив свою кохану на подвір’ї, спотворену, враз постарілу, не схожу на саму себе. Хто ж це йшов йому назустріч цим проклятим подвір’ям? Він запитав себе і не зміг відповісти, і раптом відчув, що й не зможе розповісти про цей ранок вже нікому. Нікому більше. Нікому — он воно як.
Тієї ночі Ядвіга Войцицька сама прийде до кімнати, яку сама ж і відвела Прокопу-Мечиславу-Ференцу. Гостеві у трьох подобах, з трьома обличчями, під трьома масками. Але ж якась із них та була справжньою…
«Напевне, осиковий листочок, останній, самотній на самому вершечку дерева чи на краєчку гілки, так не тремтів, як я тремтіла, коли йшла до нього, — зізнавалася вона дочці в останньому листі. — Я не прошу пробачення, знаю, що його не буде, і навіть не знаю, чи прошу я розуміння, чи просто шукаю полегшення. Не знаю. Адже я йшла не лише тому, що хотіла врятувати свого чоловіка… Не лише тому. Не знаю, яка темна сила штовхала мене. Але дозволь поставити на цьому крапку, моя Ядвіго. Можу ще два слова, два страшних слова, які й визначають те, що я відчувала тої зимової ночі — принизлива насолода. Боже мій, і це пишу я! Я не можу не написати. Не можу, донечко моя. Про те, що було далі, ти знаєш».
Уранці Прокіп Марушко вийшов із маєтку і сів в екіпаж. Ніхто його не проводжав. Ніхто й не перешкоджав. Щоправда, з кількох вікон у спину йому стріляли посмішки челяді. Екіпаж уже на колесах, а не на санях виїхав за ворота і вгруз радше в осінню, ніж зимову багнюку. Карету зусібіч обступила сльота, сіра і невиразна, наче зграя жебраків. Старим садом нишпорив холодний, вологий вітер, ніби тихо ридав над чимось, відомим лише йому.
Прокіп звелів кучеру їхати поволі. Може, хотів усе запам’ятати. Лише єдиний раз виглянув із вікна карети. Звичайно, жінку, котра десь там у палаці навколішки молилася Матері Божій Мазурській, іконі, яку привезла колись із батьківського дому, не побачив. Він нахмурився і відвернувся. Стукнула у вікно карети гілка старої яблуні, яка росла над розбитим негодою шляхом. Карета рухалася поволі, на передку мерз молодий кучер. І все-таки десь за чверть години вони приїхали на хутір, де після безсонної ночі на нього очікували двоє чоловіків.
— Ви вільні, — коротко сказав Прокіп графові Войцицькому. — Вибачте, що не можу дати коня. Прощавайте, графе. Більше я вам нічого не скажу.
— Прощавайте, — також коротко відповів Юзеф Войцицький.
Він пішов, жодного разу не оглянувшись. Ішов ходою, сповненою гідности, наче ступав плацом у столиці. Ліс, мокрий, як усе довкола, небавом сховає його. По якомусь часі він нарешті повернеться до свого маєтку, де графиня Ядвіга стоятиме навколішки перед образом. Він стане поруч із нею. Коли ж граф Юзеф зник з очей, граф Естерхазі наказав рушати, звелівши Слєпньову пересісти в карету до себе. Василь Петрович, який багато про що передумав за цю ніч, вирішив, що настав його час спробувати щастя. Плентаючись до карети свого ворога і тимчасового хазяїна, він зненацька кинувся на одного з охоронців, який не встиг вставити ноги в стремена, і виштовхнув того із сідла. Скочивши на коня, одразу стиснув того острогами і помчав між деревами. Усе сталося так несподівано, що люди Прокопа, перш ніж отямитися і відкрити стрілянину, втратили кілька дорогоцінних миттєвостей.