Слєпньову пощастило. Досвідчений кінь лавірував між стовбурами дубів та буків, а незабаром вони потрапили до молодого соснового ліску, який закрив утікача зеленими гілками. Не зачепили Слєпньова й кулі — вони просвистіли над самісіньким вухом.
Але найдивніше, що за ним ніхто не гнався. Погоні не було. Лісом мчав лише його кінь. Та сполохано знялася зграя гайвороння з вершечків сосон.
Коли Слєпньов упевнився, що гонитви немає, він стишив біг коня і збагнув нарешті, що він вільний. Вільний він, он як! Так, вільний, але й самотній, як ніколи перед цим. Що ж робити з цією свободою? Він ще уповільнив коня. Мимоволі відзначив, що кінь добре вгодований і добре відчуває вершника. Він зупинився. Прислухався, але так нічого не почув, окрім віддаленого посвисту вітру. Помірно шумів зимовий ліс, але зими тут не відчувалося. Тільки між деревами виднілися горбики снігу, який не встиг розтанути. Холодний вітер, який у полі і навіть на хуторі пробирав до кісток, тут майже не відчувався. Слєпньов озирнувся, радше механічно, ніж сподіваючись когось побачити. Нікого. Що ж робити далі?
«А чи не повернутися мені назад? — майнула раптом думка. — Може, ця ніч справила і на мого розбійничка такий вплив, що він не лише не став би мене переслідувати, а диви, і не вбив би? Не вбив би, га?»
Ще трохи подумавши, Слєпньов відмовився від спокусливої ідеї. Ні, треба йти шляхом звичнішим, хоч цей шлях і передбачав чимало нових випробувань.
«Що ж, пан або пропав», — зважився Василь Петрович. Слухняний, навчений кінь повернув до нього морду, мовби запитуючи, куди далі йти. Слєпньов усміхнувся і легенько торкнув коня острогою.
Кінь повеселішав і пішов швидше. Його хода, яка могла за велінням вершника перерости у біг, вселила ще більшу впевненість у самого Слєпньова. Врешті-решт при ньому були документи на його ім’я і навіть жетон особливого чиновника канцелярії Його Імператорської Величності. Він, попри всі обшуки, таки зумів його зберегти. Хоч могло бути й так, що жандарми, які зустрінуться на його шляху, мають наказ чи якийсь там інший папірець затримати саме його — небезпечного державного злочинця Слєпньова Василя, сина Петрового. Що ж, у нього є й інші документи, якими його наділив Прокіп Марушко. Хіба він не навчений, як виходити ще з гірших ситуацій? «Не вчи вченого, як їсти хліба печеного», — згадав Василь Петрович. Розумів, що головне тепер — добратися до столиці. Добитися зустрічі з людиною, яка тепер на місці Рибалка. Можливо, він — ліпший друг небіжчика і гарний його приятель Платон Лущин. А якщо ні? Треба бути готовим до всього. Найкраще — зустрітися із самим князем Іваном Федотовичем Куракіним. Так, аби до нього лише пробитися, а вже він зрозуміє, якими важливими відомостями володіє він, Слєпньов. І він стиснув коня острогами.
XIV. Злочин Василя Слепньова
1
«І все-таки чому ж не було гонитви?» — ще не раз запитує Василь Петрович сам себе, торуючи небезпечний шлях, на якому його підстерігала не одна, а ціла зграя небезпек.
Слєпньов рухався на північний схід. Такий само непривітний зимовий ліс, як і над ним, шумів над іншою каретою, у якій сидів чоловік, що цієї ночі зазнав, можливо, найщасливіших миттєвостей свого життя.
Слєпньову вдалося благополучно добратися до північної столиці, в якій панували люті морози. Правда, перед самим Петербургом його ледве не затримали в одному з містечок, може, він здався підозрілим місцевому жандарму. Тож Василь Петрович змушений був стукнути стража порядку по голові, а сам скочити на коня, який стояв припнутий біля корчми. Так він домчав до іншого повітового містечка, де й пересів у поштову карету. Не затримали його й на посту перед самим в’їздом до столиці. Вочевидь, місцевих жандармів ще не поінформували, хто такий «державний злочинець» Слєпньов. А може, його начальство гадало, що він орудуватиме лише в провінції, а до столиці поткнутися не посміє.
Та хоч як було, а вже наступного дня Слєпньов стояв біля палацу князя Івана Куракіна. Він трохи повагався перед тим, як заявитися на світлі князівські очі, але все-таки наважився і попросив слугу, тим паче, що той його знав, доповісти його світлості. Його впустили. Як виявилося, князь уже знав, що Слєпньова хитро підставили і звели на нього наклеп. Під час тривалої бесіди Слєпньов розповів князю все, що знав про Прокопа Марушка. Князь Куракін лише похитував головою і часом відбувався гнівними репліками.