З Трансільванії його шлях проліг до маленького німецького князівства. Дорогою лише на півдня зупиняється у Відні і востаннє відвідує знамениту Віденську оперу. Ще тиждень-півтора шаленої дороги — і він перетинає кордон князівства. У Плацфельгу остаточно вирішує, що єдиний шлях до порятунку — від'їзд за океан, до Америки. Там, у новій державі, де, кажуть, повно-повнісінько вільних, неосвоєних земель, він, володіючи достатнім капіталом, зуміє купити і побудувати собі якщо не замок, то пристойний маєток, де доживе хай не щасливо, але по-людськи останні роки.
Але ж як йому хочеться, щоб і там, куди він зрештою допливе, була та, єдина, яку він покохав усім своїм спустошеним серцем. Та, якою він володів лише одну ніч, та й то, по суті, на такій ганебній умові. «І все-таки це була моя перемога», — твердить Прокіп і водночас розуміє, що намагається обдурити самого себе.
Так, він добився, що вона, його кохана, його скарб, можливо, останній прихисток його душі, підчас четвертих його пестощів не лише солодко стогнала, а й сама пестила його такими ніжними і жаданими руками. Вона навіть знайшла тоді його своїми вустами. О, як обпік його той поцілунок. Та, коли він уранці запропонував поїхати з ним, обіцяючи, що вона буде щасливою, найщасливішою, графиня рішуче відмовила: «Ні!» Вона дивилася якось так, начебто чисто і затуманено водночас, вона стояла поруч із ним і витала десь далеко… Він не посмів ані наполягати, ані, тим більше, повезти її силою. Не посмів…
Так, це був особливий, не схожий на інші випадок. Випадок усього його життя. Усього його життя, яке, виявляється, таке коротке. Коротке…
3
Перед від'їздом з Анхельст-Пфальцу Прокіп припускається першої з двох своїх фатальних помилок. А втім, цей новий Прокіп, який вирішив круто змінити життя і який змінився сам, не міг не припуститися їх. Та й чи було це помилками?
По-перше, він викликає Гертруду і повідомляє своїй економці і колишній коханці, що назавжди покидає князівство. Він повідомляє їй, що має намір поїхати дуже далеко звідси. І пропонує на вибір два варіанти влаштування її долі.
— Або я тобі дам гроші, — каже він просто і твердо, — багато грошей, стільки, що ти зможеш купити великий дім або й маєток в одній із держав Німеччини. Ти зможеш вибрати собі князівство чи графство, яке захочеш. Я тобі дам добрі документи. Або, якщо хочеш, я тобі сам куплю дім у Плацфельгу чи якомусь іншому князівстві. Гадаю, ніхто не посміє його в тебе забрати, хоч це трохи небезпечніше.
— Я не хочу цього, я хочу поїхати з вами, — прямо і також просто каже Гертруда і раптом падає перед ним навколішки.
Він розуміє, що цей вчинок дається їй нелегко. Гертруда дивиться на нього віддано і, він відчуває, усе ще закохано. Можливо, якби не було тієї… тієї ночі, він би пристав на її прохання і взяв із собою. Тим більше, що знав же характер своєї економки — енергійний, з чималою дозою цинізму. Вона кістьми ляже, а свого доб'ється. Та й її чималі організаторські здібності також могли згодитися в майбутньому житті. Але сама думка про їхній колишній зв'язок була для Прокопа тепер нестерпною. Як він зможе терпіти цю жінку біля себе? Цю вульгарну курку, яка не вартує підметки Ядвіги. Зробити її просто служницею, рабою? Може, вона б і згодилася. Але ні, вона в душі ніколи з цим не змириться, він надто добре знає її норовливий характер, її владність і непокірність, які будь-коли можуть виявитися. А там, за океаном, диви, шантажуватиме його або й викаже його властям. Ні, брати на душу новий гріх він не хоче.
— Я тобі залишу пристойні статки, — каже Прокіп якомога ласкавіше. — Тобі вистачить на все життя, що лишилося. Дивися, у цьому мішечку коштовностей на сорок тисяч талерів. Це величезна сума. Ти — багата. Дуже багата.
— Я не хочу багатства без вас, — каже Гертруда, покірно схиляє голову, потім рвучко підводить її і дивиться на нього з мукою. — Ваша світлосте, ніяке багатство мені вас не замінить.
— Я не можу нічим тобі зарадити, — каже Прокіп трохи роздратовано. — Ти будеш дуже багата. Якщо нова влада спробує навіть забрати в тебе дім у Плацфельгу чи ще десь, ти зможеш, я в цьому певен, добре влаштувати свою долю за ці гроші і вдало вийти заміж. Ти зрозуміла?
Гертруда киває головою, бо розуміє, що рішення її пана остаточне. Вона дякує його світлості і бере мішечок із діамантами. Але, повернувшись до себе, дає волю сльозам. Гіркі ридання, здається, стрясають будинок князівського палацу. Їй не потрібні ці прокляті камінці, ридає Гертруда, хай навіть кожен і цілий скарб, їй потрібен цей чоловік. Не князь, а саме цей чоловік. Потрібен Людвіг або хто він там є, навіть сам диявол. Потрібен цей найдивніший чоловік, найпристрасніший чоловік, якого вона будь-коли зустрічала у своєму житті і вже ніколи не зустріне. Потрібен її єдиний. Її єдиний. Її друга половинка.