Прокопа взяли у розпалі пишної європейської весни, у травні 1804 року. Досі про те, кому він має належати, сперечалися чотири князі, два королі і два імператори. Переміг імператор російський, і не лише тому, що більшість злочинів Прокіп Марушко здійснив на території, яка належала тепер Російській імперії. Причини поступливости інших монархів були суто політичними. До того часу Наполеон Бонапарт вже проголосив себе імператором усіх французів, і стало зрозуміло, що нова війна неминуча.
Пруссії й Австрії потрібна була підтримка Росії, будь-який конфлікт із нею був небажаний. Ось чому баварський король Максиміліан під натиском прусського короля та австрійського імператора прийняв рішення видати особливо небезпечного злочинця Росії. Сльотавої осені того ж таки 1804 року Прокопа Марушка під посиленою охороною повезли до далекого Санкт-Петербурга.
5
Доки Прокопа Марушка везуть у кайданах із Баварії в Росію, Василь Слєпньов, який навесні того ж таки року повернувся з поїздки до Німеччини слідами свого противника, знаходиться в Петербурзі. Дивна чорна меланхолія не лише не минає, а все частіше оволодіває ним. Його уява щодня відтворює картини пережитого за останні два з половиною роки. Здається, усе це було учора і не з ним. Як він хотів би забути останню ніч на хуторі неподалік маєтку Войцицьких! Він згадує і свої видіння тієї ночі, і враз змарніле, наче закам’яніле обличчя Юзефа Войцицького… Тієї ночі, коли жінка, котру обидва кохали, належала третьому.
Слєпньов п’є, п’є без просипу, відвідує корчму за корчмою, але ж памяти не убити, почуттів не прогнати. І велика сума винагороди, і те, що ось-ось повинні все-таки підвищити у званні — ніщо не радує Слєпньова. Правда, він пише лист у рідні Левчинці, і за два місяці перед його очима постає вірний Петрусь. Ця обставина трохи розраджує Василя Петровича, але не надовго. Тепер інколи у походеньки злачними місцями він бере слугу. З якоюсь лютою злістю він зумисне змушує Петруся також пити чарку за чаркою, змушує привселюдно танцювати і співати українських пісень.
Одного тяжкого похмільного ранку Петрусь, коли Василь Петрович нарешті прокидається з уже звично важкою головою, разом із квартою розсолу вручає йому лист. Слєпньов здивовано крутить головою, літери розпливаються перед його очима, але, випивши розсіл, він якось та відкриває конверт, бачить легкі, мов летючі рядочки. З перших же рядків розуміє, хто написав листа, і йому від хвилювання перехоплює подих. Ніщо, жодний чудодійний засіб не міг би повернути його до дійсности, поставити на ноги ліпше, ніж цей лист. Хоча, по суті, нічого особливо в цьому листі й не було. Графиня Войцицька писала, що від Якима, господаря хутора, де вони з чоловіком колись заночували, вона дізналася про його втечу і вірить, що він залишився живий. Вона зверталася до нього, як і перше, — «пане Веславе». Повідомляла, що, на жаль, граф Юзеф хворіє після того потрясіння, яке йому довелося пережити, але є у неї і радісна звістка — нещодавно вона народила другу доньку. «Донечку», — писала графиня. Слєпньов, прочитавши це, відчув, як у нього несподівано забухало серце. «Невже, невже дочка графині від Прокопа?» — подумав він. А далі графиня Ядвіга, описавши те, яка у них була осінь і який був урожай, немов між іншим цікавилася, чи не знає він щось про подальшу долю відомої йому особи.
Слєпньов довго тримав лист у руках. Він підніс його до очей, на якусь мить притулився до аркуша паперу, який ледь-ледь відгонив пахощами тонких парфумів. Ще раз перебіг очима рядки, де вона запитувала про подальшу долю «відомої йому особи». І раптом подумки дав собі слово, що ніколи більше не топитиме своє життя в горілці. Він дотримає цього слова.
Того ж таки дня Слєпньов почав цікавитися долею «відомої йому особи». У своєму відомстві він дізнався, що того повинні були доставити у Санкт-Петербург. Для цього споряджена спеціальна команда на чолі з паном Аверинцевим, який був тепер на місці Рибалка. Ця команда зустріне на кордоні варту, яка супроводжувала Прокопа Марушка й одного з його спільників (другого як такого, що народився в Німеччині, судили і стратили на його батьківщині) і супроводжуватиме злочинців до столиці. Слєпньов добре знав їхній маршрут. Знав, коли мають зустріти команду з Німеччини на такій-то заставі. Він повернувся до себе на квартиру і тут, мов несподіваний зубний біль, стало наростати з кожною годиною у ньому дивне, майже божевільне бажання. Чомусь згадалися його бесіди з Прокопом Марушком, їхні спогади про дитинство. Так, були у них і такі, може, найщиріші розмови. Бо ж, крім всього, вони були ще й земляками, майже з одного краю, тільки народилися по різні береги Дніпра.