— Але ж тебе можуть вбити.
— Я потрібен йому живим. Навіщось потрібен.
— Тоді викрасти.
— Ні. Він хоче, щоб я йому сам здався. Добровільно.
— Я з тобою.
— Залишайся. Я повернуся. Обов’язково повернуся. Чуєш?
Графиня Ядвіга підкорилася і, як завжди, повірила чоловікові. До того ж думка втратити його ось так, раптово, по-дурному, як і те, що він може сам піти назустріч смерті, здавалася їй неймовірною.
4
Повернувшись, граф Войцицький розповів дружині про те, що сталося з ним на прогулянці, під час якої графиня ледве не збожеволіла — її страх дужчав із кожною хвилиною самотности. Вона металася кімнатами і залами, починала кричати на прислугу, вибігала надвір, кликала Кшишка, наказувала йому привести графа, а потім сама й зупиняла його. Згодом вона впала на своє ліжко і заридала, та, почувши голосок доньки, встала і витерла сльози. Ядзю зустріла, вимучено усміхаючись. Разом із донькою і Пелагеєю, яка прийшла до своєї підопічної, вона дочекалася графа.
Отож, як розповів граф, він вийшов із садиби, пройшов через поле й опинився у лісі. Не знав, навіщо і куди йде, але все-таки йшов, поки й збагнув, що прямує до тієї лісової дороги, якою вони поверталися з Луцька, точніше, з балу в князя Любославського. Дорога виходила до лісу з іншого краю села, але йому чомусь не хотілося йти селом. Втім, Войцицький знав чому — відчував свою провину за нічну пожежу, за все, що сталося із селянами, його слугами, які загинули, зі всіма цими людьми, які народилися і виросли в селі, що належало йому, графові Войцицькому. А він звик відповідати і за себе, і за своїх підданих. Десь за годину-півтори він вийшов на те місце, де їх обстріляли. Стояв, прислухаючись до тиші пізньої осені. Прилетіла й сіла на березу біля дороги сорока. Сумно дивилася на самотню людину, яка хтозна-чого прийшла до лісу. Войцицькому раптом захотілося, щоб сорока заговорила, запитала його про щось.
Він зрозумів: прийшов не лише зустрітися з невидимим противником, а й попрощатися з лісом, який був частинкою його життя. Колись він уперше привіз сюди Ядвігу. Вони їхали на гарних, доглянутих конях, молоді й щасливі. Тоді він не знав, що Костюшко вже закликає співвітчизників під свої прапори.
Граф повернувся, щоб іти назад, до села, і почув виразний кінський тупіт. Зовсім поряд. Незабаром побачив і вершника. Це був чорнобородий чоловік, соратник (напевне, найближчий) бандита в помаранчевій масці.
— А ви, виявляється, сміливий, пане граф, — сказав чорнобородий, коли опинився поруч.
— Ви й раніше могли переконатися в цьому, — сказав граф якомога сухіше.
— Та вже ж, — гмукнув розбійник. — Либонь, і зброї не взяли?
— Не взяв, — відповів граф.
— А якщо я вас ось так одразу й коцну?
— Навряд, — сказав Войцицький. — Я вам потрібен для чогось іншого.
— Хе, а в проникливості вам не відмовиш, — засміявся чорнобородий. — Тоді навіщо ви прийшли?
— Щоб обговорити умови здачі. Адже ваш господар хоче, щоб я йому саме здався. Я готовий.
— А ви знаєте, що на вас очікує?
— Я готовий до всього, — сказав граф, не виказавши ані страху, ані щонайменшого хвилювання.
— А раптом ми вас підсмажимо над якимось вогником? Або заховаємо у підземелля?
— Я готовий. Якщо тільки ваш господар гарантує, що він дасть спокій моїй родині.
— Дасть, дасть, — засміявся посланець людини в помаранчевій масці. — Ваша сім’я нам не потрібна. А втім, якби ви там, на балу, не дозволили собі цієї зухвалости…
— Де ми зустрінемося остаточно? — перервав його тираду Войцицький.
— Остаточно — це ви добре зволили примітити, — сказав, знущальницьки посміхаючись, чорнобородий. — Якщо ви не проти — післязавтра в цьому лісі. Там ось, — він показав убік, — є, сподіваюся, ви пам’ятаєте, невелика галявина. То будьте там опівдні. Самі розумієте — жодних фокусів зі зброєю, гайдуками чи там чимось іще. Тоді справді вашій доньці і дружиноньці доведеться побувати в наших руках.
— Я прийду, — рвучко кинув граф і, відвернувшись, став дивитися на дерево, де кілька хвилин тому сиділа сорока.
— Тоді до зустрічі, — чорнобородий торкнув коня і неквапом розтав у лісі.
Графиня вислухала чоловіка, не зронивши й півслова…
Потім вони обговорили ще одну можливість — вивезти доньку до родичів, які тепер жили на території, що належала Прусії, або до Радзивіллів чи Браницьких, котрі мали значно укріпленіші палаци у Чорторийську і Любомлі. Вони вирішили, що вночі Пелагея зникне з палацу разом із маленькою Ядвігою, а перед цим іншим шляхом виїде обманний екіпаж із графом. План був ризикований, але на його здійсненні наполягала графиня. Їй здавалося, що коли Ядзя буде далеко, куди не дотягнуться руки злочинців, їм дадуть спокій.