І коли уявляла, як страшно катували там її Юзефа, вона стискала в кулачки маленькі пальчики і шепотіла міцно стуленими губами прокляття невпійманому дияволу.
Випадок підказав їй вихід. Вона отримала запрошення прибути на Водохрещу до колишньої сусідки Войцицьких — княгині Софії Чорторийської. Дорогою до старої княгині, дивлячись із вікна карети на засніжений ліс, вона раптом збагнула, що робити далі, вона згадала, що чула про небожа княгині — князя Адама Чорторийського. Шість років тому молодий, двадцятип’ятирічний князь після придушення повстання Костюшка і остаточної ліквідації незалежности Польщі сміливо подався в столицю Російської імперії, щоби клопотати за поляків, репресованих жорстокою північною імператрицею Катериною. Розповідали, що йому вдалося зустрітися з онуком Катерини, великим князем Олександром, майже своїм ровесником, і навіть подружитися з ним. Тепер же, коли Олександр став імператором, Адам Чорторийський буцімто став дуже впливовою особою при імператорському дворі. Ледве не другою фігурою після самодержця.
Графиня Войцицька вже знала, що попросить у княгині Чорторийської передати листа її сіятельному небожеві. Вона ще не відала, що стара Софія дуже прихильно поставиться до її долі. Що листа до «збитошного Адася», який піднісся на таку небувалу висоту, буде тут-таки написано. І що за тиждень вона, Ядвіга, поїде разом із дочкою, вірною Пелагеєю і кількома слугами до столиці в старому, купленому ще батьком Юзефа екіпажі. Шлях лежав через величезну засніжену імперію, крізь поліські болота і білоруські ліси, довгий і такий, що лякав, як її невідома доля. Вона ще не знала і не могла, звичайно, знати, що своєю ніжною ручкою у лайковій рукавичці починає підіймати важкий, величезний камінь, який зсуне з місця ще більшу брилу.
IV. Санкт-Петербург. Початок полювання
1
«Ви не повірите, панове, але ця історія почалася з мого слуги. Можете уявити собі, яка це втіха, коли ти, заклавши добряче за комір в п’яти-шести петербурзьких корчмах, ліг спати о п’ятій чи й шостій ранку, а вже о десятій, ледве проклюнулося світло, тебе найбрутальніше торсають за плече. Нарешті збагнувши, що тебе не волочать тротуаром поліцейські або служки нахаби-корчмаря, а всього-навсього будять, ти бачиш над собою нахабну і лукаву подобину свого слуги Петруся.
— Уб’ю! — заревів я й щосили буцнув ногою.
Але, напевне, не влучив або ж Петрусь своєчасно відскочив, бо звичного ревіння, схожого на ревище сільського бугая, я не почув. Розчарований, я знову заплющив очі, бажаючи одного — щоб цей виплодок, приставлений до мене, мабуть, тільки для того, щоб мучити ранками після чималих дружніх дербелизів, нарешті зник, як прикрий сон. Але Петрусь чи не був народжений відьмою, а зачатий триоким вампіром, бо не щез геть, а набрався нахабства і ще раз потривожив свого пана.
— Ваше превосходительство, Василь Петрович, — доскочив до мого слуху звідкись здалеку його торохкий огидний голос. — Ви можете сердитися, але пан…
Далі голос почав знову зникати, перетворюючись на суцільне нерозбірливе гудіння. Впевнений, що разом із голосом пропав і сам предмет, з якого вилітали такі немилозвучні рулади, я якомога глибше уткнувся носом в подушку, водночас натягаючи на голову перину.
Але Петрусь, якого у дитинстві і зрілому віці малувато пороли різками та іншими атрибутами слухняности, як натуральний вияв розбещености і гнилої суті модного нині лібералізму, який не дозволяє шмагати слуг, як Сидорових кіз, вирішив мене остаточно добити і найогиднішим чином знову перервав сон, бо я знову відчув на плечі його, напевне, немиту лапу, а просто над собою — його гниле дихання. Тим часом перина поповзла кудись униз, від чого мені здавалося, що з мене здирають шкіру.
— Василю Петровичу, не гнівайтеся, не гнівайтеся, — гундосив він при цьому. — Тільки вас неодмінно вимагають до себе його сіятельство пан Рибалко. Там, на кухні, їхній слуга стоїть, каже, щоб ви негайно з’явилися перед їхні очі. Зараз же.
— Щоб твого Рибалка тричі підкинули і один раз спіймали, — пробурмотів я, та все-таки підвів голову.
Голова моя розламувалася, як гора під час землетрусу в Альпах, звідки я повернувся два роки тому, приставлений з особливим дорученням до штабу його сіятельної світлості генералісимуса Суворова, князя Задунайського і Римницького. „До біса, та не все так п-погано, якщо я ще пам’ятаю титули покійного генералісимуса“, — подумав я. Спробував усміхнутися, але усмішка, напевне, вийшла схожою на вищир загнаного мисливського пса, який вилізає без здобичі з лисячої або борсучої нори. Петрусь колихався перед моїми очима, наче зелений ліхтар, в якому гасла свічка, такими останнім часом почали прикрашати Невський проспект. Кімната кудись пливла, і я подумав, що зараз не в Альпах землетрус, а в Петербурзі.