Слєпньов зітхнув. «Здається, їду шукати вітру в полі», — подумав він. Щоправда, Рибалко потвердив — йому дадуть лист. Зрозуміло, його треба надійно сховати на випадок, якщо… сам розумієш (Слєпньов при цьому непомітно здригнувся). Цим листом усім місцевим властям, до яких звернувся б пред’явник, надається найвище повеління безвідмовно, всебічно і негайно допомагати йому.
Перед самим від’їздом, коли Петербург на кілька днів відпустили тріскучі лютневі морози і в повітрі виразно запахло наближенням весни, Слєпньов востаннє зустрівся з Рибалком.
— Розумієш, яка холера, — зовсім простакувато сказав Антон Федорович. — Ми маємо мовбито дві цінні вказівки. Зловити (і то неодмінно) злочинця живим, аби наші вінценосні особи могли лицезріти це диво природи. — Він поморщився і за звичкою почухав підборіддя вказівним пальцем. — І другу вказівочку — тихенько знищити, якщо він виявиться таким, що належить до вельможної шляхти. Звичайно, було б добре, якби він до неї не належав, холера б його взяла. Але ти сам розумієш, що звичайний драб, хам навряд чи стільки років міг би так вдало і вміло обводити довкола пальця вельможних панів і владу.
— Та вже ж, навряд, — зітхнув Слєпньов. — Пам’ятаю, які суми обіцяли колись магнати тому, хто зловить або хоча б застрелить злочинця.
— Ото ж бо й воно, — багатозначно підняв палець Рибалко, і Василь Петрович приготувався почути чергову ідею, яка щойно осяяла його начальника. Так і сталося. Витримавши паузу, необхідну, звісно ж, для того, щоб надати ще більшої ваги своїм словам, Рибалко провадив далі:
— Саме тому я відмовився від ідеї, яку підсунув мені його світлість князь. Він, уяви собі, запропонував залучити великі поліцейські сили, а можливо, і війська, створивши перед тим пастку для розбійника. Але ж ми з тобою знаємо, що наш голуб у масці не дурень.
— Не дурень, далеко не дурень, — погодився Слєпньов.
— Саме так, друже мій. У нього напевне знайшлися б інформатори. Та ще й наглумився б із нас, субчик-голубчик. Тоді вже напевне його не спіймали б.
Після нової порції мовчання Слєпньов нарешті почув останню версію шефа:
— Ми передбачали, що, можливо, це якийсь шляхтич, який має доступ до палаців вельможних панів. А я ось подумав — а якщо він всього-навсього, сказати б, на службі у якогось там пана чи, не дай Боже, графа? І, зробивши свою чорну справу, ховається собі в замкові чи палаці? Га? Тобі треба мати на увазі і таку можливість.
Слєпньов не став розчаровувати Антона Федоровича, що подібна думка вже відвідала і його самого. Адже десь має грабіжник відсиджуватися, кудись збувати награбоване. А награбоване ніде не спливає. З другого боку, якщо уявний господар людини в помаранчевій масці отримував із рук грабіжника коштовності, то він не міг нікому їх показати, не ризикуючи бути викритим. Якщо тільки не був маніяком, який десь у таємних підземних апартаментах милується вечорами при тьмяному світлі свічки награбованим за стільки років.
Отже, Слєпньов вийшов від Рибалка з новою тривогою. Він поволі пройшовся стежкою до воріт, повернувся назад, потім сів в екіпаж. І раптом відчув, як всередині його щось засмоктало, немов сіла в грудях невидима звіринка. Якби спитав оце хто-небудь, що його мучить, він навряд чи й відповів би. Не тільки, радше не стільки майбутня небезпечна подорож, як якась незбагненна тривога, що ось від’їжджає він, так і не з’ясувавши у цій вкрай загадковій історії ще чогось надто важливого. Такого, що не дається ані розуму, ані почуттям. Що ж це таке? Що коїться з ним? Чого він не може вловити? Василь Слєпньов не знав.
Він уже під’їжджав до своєї квартири, як раптом до болю зримо побачив перед собою чиїсь великі очі, які пронизливо і водночас немов здалеку дивилися на нього. Він здригнувся, примружився, але видіння не минало. Струснув головою, проганяючи його, та дарма. Висунувшись із карети, він звелів кучеру їхати за місто, а коли той закомизився, пообіцяв заплатити удвічі.
На його щастя, графиня Войцицька виявилася на місці — у відведених їй апартаментах правого крила заміської резиденції князя Чорторийського. Поки їй доповідали про приїзд Слєпньова, Василь Петрович устиг кілька разів подумати, чи не повернути йому назад. Чого б це? Звідки таке бажання? Він не міг відповісти. Нарешті його запросили, і в невеликій залі Слєпньов побачив жінку з великими сірими очима, яка йшла йому назустріч. Правда, не сама. Її супутника Слєпньов добре знав: це був Мечислав Кульчинський — багатий подільський шляхтич, котрий у минулому дотримувався доволі прозорої проросійської орієнтації і приєднався до Тарговицької конфедерації. Щоправда, потім, здається, він побував і в одному із загонів Костюшка, але тоді подібною непостійністю грішило чимало уродзоних шляхтичів.