Чи так було насправді, чи це лише гарна легенда, яка народилася пізніше у родовому маєтку Войчин, але пістоль вважався фамільною реліквією, яка приносить щастя. Тому Слєпньов розраховував, що пан Здіслав навряд чи змирився з його втратою. А якщо він шукатиме, то, можливо, допоможе і йому вийти на зримий слід. У всякому разі мати таку людину бодай побічним спільником у його небезпечній грі було не зайве.
Він не помилився. Здіслав Войчина зустрів його радісно і хлібосільно, незважаючи на те, що Великий піст лише підходив до Вербної неділі. Хоч Войчина як щирий католик свято дотримувався посту, але на столі в невеличкій затишній залі, яка слугувала, за словами пана Здіслава, скромною трапезною у готичному стилі, Василь Слєпньов поряд із кількома сортами наливок та вин нарахував понад десяток грибних страв, п’ять мисок із капустою, приправленою різними спеціями, та майже десяток рибних страв із чорносливом та яблуками — свіжими і печеними. Осетрина в оливковій олії лежала поряд із пирогами, які були начинені вимоченим у гранатовому соці м’ясом тлустих карасів, а поруч красувалася «запіканка зі щуки по-здовбицькому». Але не багатому частуванню він зрадів, а тому, що побачив — ніщо не змогло зломити духу пана Здіслава. Цей чоловік, котрий дві години тому вийшов йому назустріч, спираючись на паличку, важко дихаючи пробитими колись грудьми, з величезним, схожим на рів шрамом через усю ліву щоку, зберіг невгамовний дух, тверезий розум і жодної образи прощати не збирався. Ледве Слєпньов обережно, наче ненароком нагадав про розбійника в помаранчевій масці, як очі господаря, здавалося, зовсім вицвілі, майже кольору попелу, зблиснули ненавистю.
— Цей пес — мій особистий ворог, — сказав господар.
— Ваш особистий ворог? Чому? — вдав, що нічого не знає, Слєпньов.
— Ви питаєте чому? — обличчя Войчини зробилося бурячковим, а шрам на щоці, здавалося, став ще глибшим і страхітливішим. — Ви питаєте, чому, пане Слєпньовський?! Мій рід збезчещений.
— Ваш рід…
— Так, мій рід, — тлустий господар встав, навис над столом, як велика кам’яна брила. — І винні в цьому двоє — він і я. Той підлий хам у цій проклятій масці. Гадаєте, він украв мого пістоля? Він забрав із собою мою душу. А я не зумів захистити.
— Ваш пістоль? — Здивований Слєпньов навіть пошукав очима сімейну реліквію, хоч знав, що вона в іншій залі. — Той, що ви мені показували?
— Так, той самий, дідько його візьми…
Гостеві довелося ще раз вислухати історію, як до господаря потрапила старовинна зброя, і розповідь про чудодійну силу пістоля. Про те, що він, старий Войчина, збирався передати пістоля синові, як колись йому самому передав його батько. А син, проше пана, десь там, у цій чортовій Франції і може ні за що накласти головою. Хіба ми за це боролися, пане Веслав, щоб наші діти накладали головами за якогось там Бонапарта?
Василь Петрович того вечора почув і про обставини пограбування. Так, справді, грабіжники чекали Войчину на шляху лише в кількох верстах від садиби. Він повертався, поранений у груди, у знайомого шляхтича позичив доброго воза, тому що на коні, коли ще не загоїлися рани, їхати було важко. Розбійники на чолі зі своїм отаманом виникли перед підводою, — така була добра підвода, крита, проше пана, — ніби з-під землі з’явилися.