— Хто це там? — почув він голос, який належав слузі пана Здіслава.
«Петрусь, зараза, вже напевне дає хропака», — подумав Слєпньов і повернувся в будинок, де в дверях стояв здивований слуга зі свічкою.
У своїй кімнаті він довго роздумував, чи не привидівся йому бородань за вікном. Раптом згадав із розповіді графині Войцицької, що один зі спільників чоловіка в помаранчевій масці також мав бороду. Невже вони його вистежили? Як, звідки? Ні, він був не такий п’яний, щоб йому привиділося. І бороду, і погрозливий, майже диявольський погляд він пам’ятає добре. Вони належали живій людині. Слєпньов подивився знову на вікно, довго дивився. Нікого. Але заснув міцно — мабуть, далися взнаки і переїзд, і пиятика. Вранці він спитав Войчину, чи немає серед його слуг людини з бородою?
— Ні, хіба конюх, — здивувався Войчина.
Але у конюха пана Здіслава борода виявилася рудою і ріденькою. Він щось пожартував у відповідь на здивований погляд господаря. Опівдні, незважаючи на щирі вмовляння пана Здіслава погостювати ще, Василь Петрович відбув реалізовувати свій план. За два тижні він подолав шлях від Рівного до Володимира-Волинського, до одних знайомих заїжджаючи просто погостювати, в інших питаючи, чи не продає хто із сусідів невеликого маєтку, третім, незнайомим, рекомендувався як посередник якоїсь купецької гільдії, яка скуповує ліс у нових губерніях. Скрізь мовби ненароком заводив розмови про людину в помаранчевій масці. Але одні чули лише про його давні, п’яти-десятирічної давности витівки, інші — лише про появу його на балу в князя Любославського. Складалося враження, що версія про його базування в цих місцях тріщить по швах. Місця й справді глухі, а далі, на північ, де починалося Полісся, були ще глухішими. Та й тутешні шляхтичі не дуже багаті, за винятком хіба нащадків воєводи часів Богдана Хмельницького Адама Киселя, та на північ від Володимира починалися володіння одного з найбагатших родів Польщі — графів Браницьких. Слєпньов почав згадувати, чи не грабував «помаранчевий» злочинець Браницьких. Так, грабував, хоча й давно, років дванадцять тому.
Він хотів повертати назад, щоб до Миколая встигнути відвідати Заславль — резиденцію князя Любославського, але раптом відчув, що не зможе цього зробити, поки не позбудеться тривоги, яка взялася невідомо звідки. Вона виникла десь на півдорозі до Володимира, він, здається, тоді якраз у містечку Порицьк заїхав до знайомого шляхтича Задуби. Ця тривога взялася гризти йому душу, ніби шашіль здорове дерево — спершу ледь помітно, невидимо, а потім виразніше й виразніше. Щось сталося, сказав він собі. Але що? Невже з паном Войчиною? Та ні, тривога була зовсім іншого роду. По-перше, Слєпньову почало здаватися, що хтось невидимий стежить за ним, іноді — навіть що дивиться йому в спину. На заїжджих дворах він уважно приглядався до гостей. Хто цей пан чи цей, на кого схожий он той підпанок? Коли на шляху якась карета переганяла його екіпаж, він інстинктивно стискався, мов прагнув зробитися меншим.
«Невже пора у відставку? — питав себе Слєпньов. — Адже такого раніше зі мною не було».
Але якимось шостим почуттям (якщо воно є, звичайно), він здогадувався — його тривога не безпідставна. Більше того, небезпека є, вона чатує десь поруч. Він пригадав Альпи, той їхній похід. Там згори міг падати один-єдиний камінь чи й цілий каменепад, але людина насторожувалася, якщо чула звук. Але бувало, що камінь летів згори, долаючи безодню, безшумно скинутий противником на дорогу, якою рухалися війська або самотні розвідники. Тоді рятувало лише інстинктивне відчуття небезпеки. От таке відчуття виникло і в нього, і чим далі, тим більше воно переслідувало і загострювалось. Але хоч скільки він зводив голову догори, роззирався навсібіч, а каменя, який летів би, не бачив. Це ще було схоже на запах звіра, що крадеться у нічному лісі до мисливця або подорожника, який іде лісовою дорогою, — запах слабкий, ледь вловимий, дражливий і мовби нереальний. Але де той звір, який іде за ним?
Була в тривозі й інша причина — він це також визнавав. Щось його мучило у розповіді пана Войчини про те, давнє вже пограбування. Нерозгадана, наповнена прихованим змістом деталь? Упущене ним слово? Здається, ні. Нарешті він збагнув — це його підозра стосовно якогось зі слуг приятеля Войчини Пьотра Рециника або й його самого. Слава Богу, Рециник не входив до товариства «Земста», і Слєпньов міг із чистою совістю його відвідати. Хоч би для того, щоб переказати вітання від товариша.