До невеликого сільця Лісняки він приїхав якраз через тиждень після католицького Великодня. Пьотр Рециник, на відміну від Войчини, був худорлявим, хоча також невисокого зросту, але з міцним для свого віку потиском кістлявої руки, на якій бракувало великого пальця. Згадка про пана Здіслава, котрого Слєпньов назвав своїм другом, осяяла добродушне вилицювате обличчя господаря Лісняків привітною, хоч уже й рідкозубою усмішкою.
— Ах, пан Веслав тут лише проїздом? Чули, що граф Браницький продає один із маєтків? Все може бути. Який саме, не чули? Не біда, дізнаємося. У мене добрі стосунки з управителем пана графа у Любомлі. Збишек може допомогти, він непоганий хлопець. А поки що, пане Веславе, мій маєток до ваших послуг.
Маєток можна було б назвати радше великою хатою, але пана Пьотра, як видно, це зовсім не бентежило. Він якось весело і хвацько розповідав про своїх чад — трьох дочок і двох синів, які своїми посагами і поділами геть розорили його.
— Та хіба б я жив у такому курятнику, як зараз? Ні, проше пана, хоч я з графом Браницьким і не можу тягатися, але ж два достойні маєтки за Бугом мав. Та все віддав діткам, їм теж пожити треба. Скоро помру, так я й цю халупину старшій віддам, і це сільце їй буде.
Слєпньов слухав його в напіввуха і думав про своє — як підступитися до того давнього приїзду його приятеля, Войчини. Він кілька разів переводив розмову на колишні часи і битви, натякнув і на легендарного чоловіка у масці, який грабував вельможних панів. Але балакучий господар про нього чув також у напіввуха («Та багато люди всякого нарозповідають, прибрешуть, повірте, пане Веславе!», або ж удавав, що не чув, не цікавиться і не знає.
Та несподівано, коли вже ранком наступного дня за сніданком розмова перейшла на всілякі життєві негаразди, Слєпньов дізнався, яка притичина недавно, перед самим Великоднем, спостигла і пана Петра. Одного зі слуг, який славився своєю кмітливістю і хитрістю, послав пан Петро на Буг наловити рибки на страсні дні. Там, на Бузі, йому належить невелика сінокісна ділянка. Та він і сам подеколи навідувався порибалити. А тоді поїхав Влас, як кличуть слугу.
— І уявіть собі, пане Веславе, тільки разом зі сторожем закинув сітку з човна, як раптом йому в горло впивається стріла, — розповідав пан Пьотр, жваво жестикулюючи.
— Як стріла? — здивувався Слєпньов, і всередині у нього щось тенькнуло.
— Так-так, уявіть собі, звичайнісінька стріла, дерев’яна, правда, із залізним наконечником, — сказав пан Рециник. — Ну, Влас, звісно ж, здорово, еге ж, злякався, ледь із човна не вивалився, мені так сторож потім розказував.
Далі пан Пьотр розповів, що стрілу селяни з прибережного села ледь витягли. Рана виявилася не така й велика, слуга одужує, за тиждень вже й прислуговувати знову, дивись, почне. Тільки от біда — стріла пробила горло, а за ним і язика та пошкодила голосові зв’язки.
— Так що, проше пана, тепер будемо мати німого слугу, — трохи саркастично сказав господар Лісняків. — А проте це не велика біда, навіть цікаво, німий раб навіть слухняніший.
— Авжеж, слухняніший, — підтакнув Василь Петрович.
— Але от яке хамство, пане Веславе, — продовжив пан Рециник, несподівано метнувши блискавку з очей. — Мстилися не йому, а мені.
Так, він забороняв мешканцям тутешніх прибережних сіл ловити на його ділянці рибу. Але ж ріка там справді належить йому. А ті хами стріляють в його слугу. І коли? Перед самим Великоднем.
Зацікавлений його розповіддю, Слєпньов попросив показати слугу. У маленькій, геть просякнутій пилюкою комірчині він побачив чоловіка, який встав йому назустріч із лежанки — приземкуватого, рябуватого, звичайного селянина. Якась тягуча, глибинна, аж болісна нудьга сиділа в його сірих очах. У відповідь на веселі слова свого господаря — скажи-но щось, Власе, — він зробив зусилля, замукав, з очей потекли сльози. А з шиї, обмотаної шматиною, почулося булькання.
Пославшись на те, що він нібито трохи знається на травах та вміє лікувати, Слєпньов попросив господаря Власа залишити їх із слугою наодинці. І коли пан Рециник вийшов, він наблизився майже впритул, спитав швидко, уривчасто:
— Знаєш чоловіка в помаранчевій масці?
Щось здригнулося в зіницях слуги, далі вони неспокійно забігали.
— Знаєш і служив йому! — вже гаркнув Слєпньов.
Влас уже явно здригнувся. Білки його очей закотилися.
На Слєпньова виплеснулася страшна, фізично відчутна ненависть.
— Грамоту знаєш?
У відповідь той замотав головою з явним полегшенням і навіть насмішкувато. «Ну що, маєш?» — торжествуючи, промовили його очі.