Рециник потвердив — Влас справді неграмотний. І Слєпньов зрозумів: якщо він тільки не помиляється, хтось невидимий із ним по-диявольськи хитро грає. Адже німий Влас був цілком безпечним.
Але й він не ликом шитий і відступати не звик. Він попросив Рециника продати йому Власа. Бо ось так, зараз, його вилікувати не можна, але він спробує, дуже вже цікавий екземпляр для його лікарських дослідів. Пан Пьотр почав опиратися, адже хоч Влас і онімів, але рибалка ж він добрий, не так і багато в нього таких кмітливих слуг. Коли ж Василь Петрович запропонував заплатити цілих дві сотні рублів, трохи поторгувавшись і піднявши ціну ще на двадцятьп’ятку, погодився. Влас був не одружений, і це полегшувало душу Слєпньова. Він хотів привезти Власа на збори товариства «Земста» і там спільно все-таки витягти з нього якісь відомості, бодай навідними запитаннями. Раптом він справді знає, де гніздо його таємного господаря?
Слєпньов узнав, що Влас дістався пану Рецинику за два роки до пограбування Здіслава Войчини в подарунок від його приятеля Олександра Литовського, шляхтича з Галичини, з яким Петра Рециника пов’язували багаторічні теплі стосунки і спільна колись участь у таємному поході на Трансільванію відчайдушних шляхтичів. Влас був подарований як вмілий рибалка і слуга, який чудово знається на конях.
«Здається, я смикнув і за другу ниточку», — подумав тоді Слєпньов, про що згадував потім із гіркою іронією.
З іронією, бо наступного дня, навідавшись до Любомля і впевнившись, що граф Браницький не продає жодного зі своїх численних маєтків, Василь Петрович (він-таки Веслав Слєпньовський) почав збиратися їхати далі. Рециник покликав Власа, якому повідомив, що він проданий новому панові. Влас зустрів повідомлення всупереч очікуванням Слєпньова з дивною в’ялою байдужістю. «Воля ваша», — промовляв його погляд. Він тільки замукав, обводячи себе руками, щось явно імітуючи.
— Напевне, просить зібрати свої речі, — здогадався його колишній господар.
Влас у відповідь ствердно закивав головою. Йому дали півгодини, щоб зібрався. Але він не повернувся. Кинулися шукати і ніде не могли знайти. Виявилося також, що із гаю за селом, де паслися панські коні, зник жеребець.
— Проклятий драб, породження пекла, — кричав, дізнавшись про втрату кріпака, коня, а заразом і грошей, які вже були у руках, пан Рециник.
Слєпньов лише гірко усміхнувся. Так гірко, що аж занило щось усередині. Він зрозумів: його гра з небезпечним звіром вступає в нову стадію. Запах же самого звіра став ще виразнішим, ще дратівливішим. І від того — небезпечнішим.
4
Там, куди він мав намір домандрувати, на нього чекала досадна, але гідна гомеричного реготу пригода, хоч тоді, коли пригода його спостигла, Слєпньову було не до сміху. Після відвідання Рециника і невдалої оборудки з його слугою, Василь Петрович рушає до ще одного свого знайомого — дрібного шляхтича Антона Клубишка. Той володів невеликим хутором, який загубився в лісах на півшляху між Ковелем і Сарнами. Колись він познайомився з паном Антоном на одному із зібрань Тарговицької конфедерації. Тоді йому сподобався молодий, але вже з доволі тверезим поглядом на життя шляхтич. Він належав до одного з тих українських шляхетських родів, які вистояли і не опольщилися, не окатоличилися. Звичайно, така позиція не обіцяла нічого доброго, і прадід Антона змушений був утікати з-під Чигирина, — батьківщини і вотчини Богдана Хмельницького, — коли сусіди-фанатики спалили його садибу і самого ледь не повісили за вперту вірність тій гілці християнства, яку вони називали «схизматичною», тобто відступницькою, неістинною. Прадід Антона знайшов собі притулок на південній Волині, де й жив тепер їхній рід. Правда, сам Антон Клубишко згодом чомусь перебрався на Полісся. Клубишко був запеклим прихильником приєднання до Росії, якщо вже з незалежним «Великим князівством Руським», ідеєю якого переймалася українська еліта за часів гетьмана Івана Виговського, нічого не вийшло. Тепер Слєпньов, копаючись в анналах своєї пам’яті, несподівано згадав фразу, яку колись вимовив Клубишко. Це було після чергової зухвалої вилазки грабіжника в помаранчевій масці.
— А я, здається, знаю, хто спрямовує руку цього злочинця, — сказав тоді Антон.
— І хто ж, по-вашому? — спитав Слєпньов.
— Та ось наведу ще одну довідочку, тоді й знатиму достеменно, — відповів Антон.
Тоді доля розвела їх, а людиною в якійсь там масці Василь Слєпньов не дуже й цікавився. Зустрів Клубишка тільки одного разу у Санкт-Петербурзі, відразу після приєднання Західної Волині до Росії. Той поділився з ним сумнівом — чи не вступити йому тепер до університету, щоб у майбутньому бути корисним новій державі. Але так і не наважився, тому що десь там, на Поліссі, куди він перебрався жити, чекав на нього старий, хворий батько, якому вже не під силу було господарювати.