Особистим слугою Гелени Зайончковської Прокопові Марушку доля судила пробути три роки і вісім місяців. Цей час не минув для нього марно.
Треба сказати, що ще в старого пана кмітливий підліток опанував польську мову, навчився грамоті (природно — польській), що не лишилося непоміченим. Правда, якщо старий пан Моджиєвський вважав, що мати освічену челядь престижно, його син мав протилежний погляд. А втім, ішла друга половина освіченого вісімнадцятого століття. У шляхетських маєтках стало модно мати, як сказали б тепер, іноземних спеціалістів. Був такий і в пана Моджиєвського — старий буркітливий агроном із німецької Саксонії. Старий німець, який заробляв гроші на посаг для молодших дочок (усіх їх було аж п’ять) у далеких напівварварських краях, дуже сумував за своєю «лібе грюнланд» (любою зеленою країною), за своєю мовою і якось, спілкуючись із панським козачком, розповідаючи про неї ламаною польською, мимохіть перейшов на німецьку. Козачок зацікавився, почав питати, як буде по-їхньому те і те. Ці своєрідні уроки тривали й надалі. У Прокопа Марушка виявилися неабиякі здібності до іноземних мов. Він так легко запам’ятовував чужі слова, ніби з ними народився. За якихось півроку він уже доволі легко говорив по-німецькому, чому німець, як та дитина, безпосередньо радів.
Чи варто казати, що, крім сільських дівчат, з Прокопом дуже тепло попрощався і агроном-німець. Прокіп не забув про нього і, коли набув у ясної пані Зайончковської необхідної ваги, рекомендував їй досвідченого агронома. І та його таки переманила до себе, поклавши майже вдвічі більшу платню, ніж у пана Моджиєвського. У самої ж пані Зайончковської жив учитель танців, родом із Франції. У нього Прокіп став брати уроки французької мови. Якось він разом із господинею маєтку гостював в одного з її сусідів і побачив там чоловіка, угорця, який тренував породистих коней. Прокіп, який уже був фактично управителем маєтку, переконав пані Гелену, яка прислухалася до порад свого, як тепер би сказали, бой-френда, переманити також угорця до себе. З часом вивчення чужих мов дедалі дужче приваблювало Прокопа, як своєрідний наркотик. Трохи згодом, побувавши разом із формальним управителем у Кам’янці, він познайомився там із вуличним художником, який розмовляв незнайомою мовою, трохи схожою на французьку. Виявилося, що це мова італійська. Прокіп доволі сміливо запросив художника з далекого графства Модена у маєток пані Зайончковської. І поки той писав портрет господині й тутешні пейзажі, хлопець вивчав ще одну мову. Він не знав, чи знадобиться це йому, але таке заняття його захоплювало, стало своєрідним університетом. Захоплення юного коханця забавляло пані Гелену і, бувало, в найбільш непідходящий момент, навіть під час любовних ігор, найінтимніших хвилин кохання вона питала у Прокопа, як буде те чи те слово по-німецькому, по-французькому, по-італійському чи по-угорському, і дуже втішалася, коли він був заскочений зненацька.
Пані Гелену дуже порадувало, що такий вродливий юнак виявився ще й незайманим. Але в ліжку був дуже добрим учнем, сильним і ніжним, слухняним і водночас схильним до багатої уяви в коханні. І сталося так, що, спокусивши юного козачка заради лише примхи, з часом пані Гелена по-справжньому закохалася у Прокопа. Не раз вона зітхала, міркуючи, чому доля і Пан Бог не довірили такому вродливому і розумному юнакові бути шляхтичем, а всього лиш кріпаком, підлим, безрідним холопом, хоч і лестило те, що саме вона — володарка, повелителька такого незвичайного раба.
Не один раз пані Гелену відвідувала і друга думка, — а чи не зробити Прокопа своїм законним чоловіком? Таке явище, як шлюби ясновельможних панів із дівчатами-кріпачками, якщо останні виростали вродливими, було не таким уже й рідкісним у тодішній Речі Посполитій. Рідше, але все-таки траплялося, що пані-вдовиця брала собі в чоловіки кмітливого та вродливого слугу, який їй сподобався. Свого часу, у середині вісімнадцятого століття, набув розголосу шлюб графині Аделіни Сивицької зі своїм колишнім кріпаком. «Чи не вчинити так і собі? — розмірковувала на самоті пані Гелена. — Можна поміняти мужицьке ім’я коханого на благозвучніше, скажімо, Генрик або Юзеф, дати до того ж своє родове прізвище». Але був у цьому жесті й інший бік, і, треба сказати, саме він стримував Гелену Зайончковську від рішучого вчинку. Якщо Прокіп ставав законним, обвінчаним в католицькому храмі (вона вже б змусила його поміняти віру) чоловіком пані Гелени, то він (уже Генрик, чи Юзеф, чи хто там) автоматично ставав шляхтичем, дворянином, законним господарем усіх чотирьох сіл, та ще й великого будинку у місті Проскурові, винокурні і трьох млинів, які давали доволі пристойний прибуток. Ні, вона, хазяйка всього цього багатства, не боялася, що її молодий чоловік (якби одруження відбулося) пустить все це за вітром. Вона добре бачила у своєму коханцеві хазяйську жилку і кмітливість, які він виявив у ролі фактичного управителя маєтку. До того ж він умить підхоплював нові ідеї і швидко впроваджував їх у господарство. А як би згодилося його знання мов…