Потім тихенько пробрався до її спальні. Побачив, як забіліло в темряві її тіло, відчув, як забилося його серце, як шугнула знову до голови кров і ледь-ледь здригнулася рука, яка стискала пістоля. Він трохи постояв біля постелі і вирішив, що залишить записку, уявив собі її обличчя, коли вона побачить написане ним, і мимоволі усміхнувся. Він знав, де в неї папір, та коли пішов до дверей у сусідню кімнату, перечепився об щось — здається, це були її черевички — і, нахилившись від несподіванки, схопився за краєчок нічного столика.
— Хто тут? — почув він тихий сонний голос, ще не зляканий, а такий, що лунав ніби здалеку.
Боячись, що вона ось-ось закричить і розбудить весь будинок, Прокіп яструбом кинувся до неї, навалився, притис до ліжка.
— Ти? — ледве видихнула пані Гелена.
Він перейняв її крик долонею. Подивився в її злякані очі, які були зовсім поруч.
— Мовчи, якщо хочеш жити, — пошепки виплеснув їй в обличчя злобу, яку таїв цілий день.
Щось темне виповзло із глибини його єства. Він грубо рвонув тонкий, прозорий — це було видно і в темряві — пеньюар, у якому пані Гелена любила спати і який він не раз знімав із неї трепетно і ніжно, особливо на початку їхньої близькості. Як давно це було… як давно…
— Ти… не смі… зав… тра…
Вона шипіла змією, та Прокіп долонею щільніше закрив їй рота, знову помітив очі, які горіли ненавистю, і заткнув її рота порваним, зіжмаканим пеньюаром. Він узяв її грубо, так грубо, що здавалося, це й не він тут, а хтось інший з іншого, немилосердного світу. Він брав її так зі злости і ненависти. Коли почув її останнє, вже солодке скрикування (все-таки добився, чого бажав), тим-таки пеньюаром зв’язав їй руки. Коли підводився, погляд його впав на лаву старовинної роботи, з різьбою по краях, яка стояла біля узголів’я ліжка. Він зневажливо усміхнувся від несподіваної думки. Підхопив пані Гелену, яка тремтіла від страху, і поклав животом упоперек лави. На тумбочці біля ліжка побачив хустину і засунув її до рота пані Гелени замість пеньюара. Порваним пеньюаром прив’язав під лавкою зв’язані руки до ніг. Потім одступив і раптом його погляд вихопив ставник на столику.
Прокіп підійшов до нього, намацав кремнієвий прилад, запалив усі три свічки.
— Щоб вам було світло, ясновельможна пані, — сказав він спокійно і додав: — Прощавайте.
Виходячи з палацу, Прокіп наштовхнувся на сторожа і втихомирив його ударом руків’я пістоля в обличчя. Пробрався до коня, і, скочивши в сідло, подумав, що годилось би попрощатись із Яринкою. Уже й кінь ступив до хатинки садівника, і тут Прокіп передумав — він ще раз не витримає, якщо подивиться на її спотворене обличчя. Хтозна, що він зробить із нею, із собою, із цим ненависним палацом.
VII. Конарський. Розслідування
1
Станіслав Конарський, начальник управління Волинської губернської канцелярії, а згодом старший чиновник з особливих доручень при губернаторі, був серед гостей на балу в князя Любославського. І не тільки був, а й залицявся до сестри у перших князя Аліції. Пані Аліція була тоді вже молодою вдовичкою. Її чоловік Збігнев Румов’як загинув під час кампанії Костюшка. За логікою речей молода, вродлива, багата, та до того ж представниця одного з найзначніших родів Польщі й України, вона мала б ось-ось знову вийти заміж. На неї накидали оком досить завидні женихи, на почуттях яких вона грала так уміло, як циган-скрипаль на своєму інструменті. Треба сказати, що Станіслав Конарський за багатством і знатністю був не серед перших претендентів. А одруження з прекрасною Аліцією уявлялося йому доброю нагодою поправити своє фінансове становище, яке відчутно похитнулося останнім часом і змусило його йти на службу в губернську канцелярію. До того ж належати до найближчих родичів князів Любославських було дуже і дуже заманливо.