Потайна ляда, скрипнувши, відчинилася. Вони опинилися на невеликому прямокутному майданчику. Над головою синіло досі високе осіннє небо, яким поволі пливли білі хмари. Конарський роззирнувся із висоти та на відстані побачив частину міста, за нею ліс, збоку — поле. Змійкою звивалася до міста дорога.
Він перевів погляд на дах і майже під ногами побачив щось дуже дрібне. Нагнувся, подивився уважно. Це були хлібні крихти. Він подивився ще уважніше під ноги.
— Коли тут востаннє були люди? — запитав у ключника.
— Та хто ж його пам’ятає, — сказав той. — Напевне, ще в позаминулому році, коли бляху перефарбовували. Точно, тоді.
— А недавно?
— Та навіщо, пане?
— Справді, навіщо? — згодився Конарський.
Він подумав: якщо на даху давно нікого не було, то ось тут мав би лежати шар пилюки. Мав би, а не лежав… Втім, за хвилину Конарський знайшов залишки цієї самої пилюки на самісінькому краєчку бляхи. А ще помітив нестерту частину відбитку взуття.
— Хто має доступ до ключів від горища? — спитав він ключника.
— Я та пан управитель.
— А ще?
— Більше ніхто…
— Гаразд, ходімо.
Внизу Конарський розповів про все, що побачив, і про підозру, яка в нього зародилася, князю Любославському. Той негайно допитав ключника. Ключник — поважний чоловік, майже дідусь — клявся і божився, що нікому ключів не давав. Якщо треба було, відмикав сам, він завжди під рукою, його милість знає. Правда, зо два рази ключі від даху довіряв синові, та хіба ж син…
— Де син? — спитав Конарський.
Ключник не відповів, заплакав. Конарський здивовано глянув на нього.
— Біда, ваша милість, — сказав присутній при розмові управитель палацу. — Син його втопився недавно.
— Як утопився?
— Та ось пішов на річку, певне, скупатися хотів, та й утопився.
— Втопився… — машинально повторив Конарський.
— Там корчі, коріння, може, ногою зачепився, — озвався ключник. — А може, судома звела, таке буває.
— Судома? — задумливо спитав Конарський. — А слідів якихось на тілі не було?
— Яких іще слідів? — не зрозумів управитель.
— Може, хтось хотів його утопити?
— Бог із вами, ваша милосте, — злякався батько потопельника. — Син у мене був тихим, і мухи не зобидив, нікому не заважав. Хто б міг його втопити?
Конарський не був професійним слідчим, але здоровий глузд підказав йому, що коли на даху є сліди людини та ще й крихти хліба, то вони могли належати тільки бандитам. Майданчика на даху не видно із землі, отже, і людей, які могли на ньому ховатися, не побачиш. Але, щоб туди проникнути, треба було добре знати план палацу і знати про існування майданчика на даху.
Отже, Конарський зрозумів, що пограбування учасників балу хтось добре, детально, якщо не більше, спланував і так само добре виконав. Таке під силу людині непересічній, та й не тільки це. Злочинець мав або жити в палаці, що було майже неможливим («А чому, втім, чому?..» — подумав Конарський), або… або… не раз тут бував.
Конарський щиросердно поділився своїми думками з господарем палацу і балу, але князь Любославський доволі прохолодно поставився до висновків і здогадів пана Станіслава. Він явно не бажав, щоб навіть тінь підозри впала на його вельможних гостей.
Отже, Станіслав Конарський поїхав від князя, не реалізувавши свого задуму. Його спроба поговорити з графом Войцицьким також не мала успіху. Що сказав розбійник графу, з’ясувати не вдалося. Конарський підозрював, що той сказав щось істотне. Так, не міг же він насправді захоплюватися вчинком пана Юзефа чи просто йому лише погрожувати, як той намагався переконати.
Станіслав Конарський був людиною впертою. Повернувшись до Житомира, він затребував ті документи з архіву колишнього Волинського воєводства, у яких би йшлося про людину в помаранчевій масці чи бодай існували б якісь її сліди. До того часу архів частково перевезли до Новограда-Волинського і Житомира, дещо залишилося у Луцьку, а частину найважливіших паперів перед приєднанням краю до Росії вивезли в Польщу.
Найперше він доручив своєму підлеглому, якому довіряв, а це був досвідчений канцелярський щур, гарненько прочесати ті частини архіву, що їх привезли до двох губернських центрів — формального і фактичного. На папери з грифом «цілком таємно» він зробив запит до жандармського управління теперішнього Луцького повіту з проханням уважно вивчити луцьку частину архіву й архіви колишніх воєводських установ та будь-які папери, де згадується грабіжник у помаранчевій масці або йдеться про великі пограбування, і під посиленою охороною доставити все це до Житомира. Поки йшов пошук, він вирішив ще раз побесідувати з Войцицьким. Спочатку хотів офіційно запросити його до губернської столиці. Навіть листа дуже ввічливого склав, але згодом вирішив, що краще самому поїхати до графського маєтку. Усе ж таки Юзеф Войцицький був графом, хоча й не дуже багатим.