2
Наприкінці вересня 1801 року Конарський виїхав із Житомира. Якраз перед цим він отримав посаду помічника губернатора з особливо важливих доручень. Перед поїздкою він, позаяк губернатор відбув до столиці, побував на прийомі у віце-губернатора. Генерал Худолієв, дещо повагавшись, схвалив прагнення чиновника з особливо важливих доручень провести власне розслідування. Звичайно, про інцидент на князівському балу, який мав великий і неприємний резонанс у губернії, генерал уже знав. Поліція Заславського повіту провела розслідування, до якого підключився і губернський слідчий з особливо важливих справ підполковник Рожнов, але справа так і не зрушила з місця. Непояснима, немов із нізвідки, поява і таке саме зникнення грабіжників шокували і заславльську, і Житомирську поліцію. Якщо вже таких вельможних можна безкарно грабувати…
Конарський навіть зрадів, коли побесідував із Рожновим і дізнався, що він не здогадався оглянути дах. Не розповів про його версію і сам князь Євгеніуш. У Конарського зродилася підозра, що князь знав щось таке, про що вважав за ліпше промовчати, незважаючи на те, що зазнав відчутних матеріальних і моральних збитків. Але відступати Конарський не збирався. По-перше, він якимось шостим чуттям збагнув, що справа ця надто велика, незвична, що вона обіцяє лаври, а можливо, й багатство. Якщо… Якщо тільки він добереться до десь там захованих скарбів. По-друге, якби він виявив щось таке, що кидало б тінь на князя, то міг би й приховати… Звісно, в обмін на руку і серце Аліції. Природно, про свої думки він нікому не сказав, як не сказав нічого про власне розслідування підполковнику Рожнову. Виїхав Конарський казенним екіпажем разом з іншим чиновником, який їхав до Луцька на інспекцію. До Луцька вони добралися наприкінці третього дня. Вранці наступного дня Конарський пішов дізнаватися, чи отримали його папір. Так, отримали, сказали йому, але поки що нічого не знайшли. Він ще побував у знайомих, вагаючись, що ж робити далі, а вранці п’ятого дня найняв екіпаж, розраховуючи до вечора бути в Лісогощі — маєтку Войцицьких.
На лісовій дорозі, коли за його розрахунком до садиби графа залишалося п’ять-десять верст, карета зупинилася. Конарський виглянув і побачив посеред дороги шлагбаум.
— Що там таке? — спитав він.
— Не можу знати, — відповів візник. — Може, якийсь кордон.
— Який ще кордон? — обурився Конарський. — Ми на території Російської імперії. Чи їдемо неправильно?
— Та чого ж неправильно? — образився візник. — Я не вперше воджу гостей до графа Войцицького, проше пана.
— Ну то забери цей чортів шлагбаум, — звелів Конарський.
Візник зіскочив на землю, і тут Конарський побачив, що до них простує чоловік у темно-синьому напіввійськовому однострої.
— Хто ви такі і куди їдете? — суворо запитав він.
Конарський представився, пояснив, що їде в службових справах до графа Войцицького, і попросив пояснити, у чому річ?
— Річ у тім, пане чиновнику з особливих доручень, — сказав чоловік в темно-синьому однострої, — що далі їхати не можна. У Лісогощі епідемія холери. А ми, значить, карантинна служба. Доведеться вам повертати голоблі назад.
— Граф також хворий? — спитав Конарський.
— Ні, графа Бог милував, — була відповідь. — Тому, якщо не боїтеся, може, вам і дозволять побачитися з графом.
— Хто ж повинен дати дозвіл? — поцікавився Конарський.
— Начальник карантинного поста, ваше благородіє, ось там він, неподалік, на околиці лісу… Якщо зволите, можу й провести.
Трохи порозмірковувавши, Конарський вирішив, що варто ризикнути і відвідати графа. Невідомо, скільки триватиме карантин, інколи такі епідемії затягуються на рік-два. До того ж ніхто не гарантує, що граф Юзеф вціліє: хвороба не милує ні знатних, ні вбогих. Цілком можливо, що в словах розбійника, які той сказав графу, він знайде якийсь ключ для подальшого розслідування. Адже в те, що чоловік у помаранчевій масці похвалив Войцицького за сміливість, він не вірив. З другого боку, поки існує карантин, навряд чи розбійник сюди поткнеться. «Що ж, якщо не відвідаю графа, то хоча б з’ясую масштаби епідемії», — подумав Конарський.